Установлені державою закони визнали справедли-вими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поне-волень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметичне, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля — "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суве-ренітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління".

У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демокра-тія", тобто здійснення виконавчих функцій невели-кою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню мораль-ності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосе-реднє осягнення їх нашою совістю.

Найважливішою перешкодою для людини є сама людина. Нинішнє прагнення до "об'єктивного" пізнання, освоєння зовнішньої предметності віддаляє людину саму від себе. Як Декарт відокремив думку від чуттєвості, щоб зробити предметом думки саму думку, так Руссо береться звільнити відчуття від інтелектуальних привнесень, щоб зосередитись на ньому самому, щоб "відчути почуття". Руссо відокремлює почуття від усякої зовнішньої предметності й орієнтує всередину для досягнення морального самопізнання.

Однієї з головних проблем, що досліджує Руссо, являється проблема людини, її справжньої сутності.

Імператив: "Чини з іншими так, як бажаєш, щоб чинили з тобою" - виявляється лише тоді, коли природна співчутливість витісняється егоїстичними нахилами, але й у цьому випадку вимоги, що спонукують до виживання природного закону, знаходять діючу силу не в розумі, а в совісті і почуттях.

По природі людина, згідно Руссо, незлобна, скоріше навіть добра, вона стає доброчесною, коли, люблячи добро, ще й здійснює його через боротьбу і подолання в собі внутрішньої боротьби поглядів.

Руссо звертає увагу на те, що відмовлення почуттям у їх спонтанному розвитку й удосконалюванні, погляд на них, як на відсталі по своїй сутності, затримка на їх первісних формах приводить до того, що ці почуття під невсипущим контролем і опікою розуму перетворюються в штучні, що суперечать їх власним первісним тенденціям.

Одним з центральних питань у проблемі волі людини і соціальних взаємин Руссо вважає питання про походження нерівності. Поява власності змушує людину втрачати волю, що по самій своїй природі, і згідно зі своїм поняттям, невідчужувана. Уся справа в тому, що в самій людській природі уже відбувся перелом. Нерівність людей - продукт цілого ряду переворотів, перетворивши людську природу, "подібно тому, як, щоб встановити рабство, довелося зробити насильство над природою, так і для того, щоб увічнити право рабовласництва, потрібно було змінити природу" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.45).

Руссо встановлює прямий зв'язок появи самолюбного розумного Я, що жагуче відстоює свою відособленість, з виникненням приватної власності. Для Руссо очевидно, що сучасна людина знаходиться в розладі із собою, що у своєму дійсному існуванні вона не є тим, чим повинна бути по своєї суті; вона не дорівнює сама собі, тому що існує нерівність між людьми. Необхідність встановлення рівності Руссо висуває як політичну вимога часу й обґрунтовує її результатами дослідження походження і ступенем поглиблення нерівності, розкриттям закономірностей його розвитку й історичних тенденцій до самоврядування.

Для Руссо, на відміну, наприклад від Гольбаха, субстратом загальної волі є народ. Народ вирішує питання про корисність законів, про відповідність їхній загальній волі, вирішує голосуванням, бути чи не бути цим законам. Особливість поглядів Руссо, з якими не погоджувалися потім ніхто з просвітників, полягала у тому, що всяка постанова, хоча б сама корисна і розумна, що наказує будь-що населенню, яке не бере участі в її обговоренні і голосуванні, буде не законом, а буде наказом. Для того, щоб загальна воля стала законом, немає необхідності в одноголосності, але необхідно, щоб усі громадяни мали можливість подати свої голоси. З іншого боку, Руссо незмінно дотримується розуміння загальної волі як чогось нерозривного, певної єдності, цілісності, відмінної від суми декількох воль: "Часто існує чимале розходження між волею всіх і загальною волею. Остання дотримується тільки загальних інтересів, перша - інтересів частки" (Руссо Ж.-Ж.,Трактати,с.170). Сфери дії тієї чи інший строго розмежовані: "Подібно цьому, як окрема воля не може представляти волю загальну, так і загальна воля, в свою чергу, змінює свою природу, якщо вона спрямована до окремої мети, і не може як загальна виносити рішення ні у відношенні