Мовна ситуація: виміри конфліктності

Попри значну актуальність мовних проблем в українському суспільстві державної політики (тобто цілісної стратегії й комплексу заходів) у цій сфері поки що не проголошено. Водночас спостерігається відсутність інституційних і комунікативних можливостей для узгодження позицій суспільних груп, між якими існує конфлікт.  

Як зазначається в Біблії, люди вирішили спорудити у Вавилоні високу вежу, щоб вона дістала до неба. Але розгніваний зухвалістю людей Бог "змішав їхні мови" так, що вони перестали розуміти одне одного.

Нині мови людства переживають не найкращі часи. Якщо в добу Відродження на світі їх існувало 10 000, то сьогодні залишилося тільки 6 500, половина з яких зникне вже через 100 років, не витримавши конкуренції з мовами надпотужних держав-завойовників.

Аби вижити, знайти роботу й пристосуватися, мову завойовників доводиться опановувати молоді, яка, виростаючи, передає її своїм дітям. І ті поступово забувають мову предків.

Китай з його 1,3 млрд. жителів – найбільший мовний простір на планеті.
450 млн. людей говорять англійською в усіх її формах.

Мовою гінді – третина 950-мільйонного населення Індії. Стільки само людей говорять іспанською.

У Північній Африці арабська мова (понад 200 млн. осіб) витісняє колишню адміністративну – французьку.

Португальська переважає у Бразилії з її 165-мільйонним населенням. Бенгальською та російською розмовляють по 150 млн. людей.
Японською – 120, німецькою – 100, французькою – 70 млн.

У країнах Євросоюзу найпоширеніша німецька мова, а по 60 млн. осіб говорять французькою, англійською та італійською.

Говорячи про конфліктність мовного питання, слід зробити два зауваження. По-перше, в Україні немає ані мовної війни, ані чіткого поділу на дві ворогуючі групи (як, наприклад, у канадському Квебеку чи Бельгії). По-друге, російська та українська мови настільки близькі лексично, граматично та фонетично, що зрозумілі представникам іншої групи1. Також, з огляду на історичні обставини й мовну політику Російської імперії та Радянського Союзу, російською мовою володіє абсолютна більшість представників української мовної групи.

Згідно з усіма соціологічними дослідженнями, "мовне питання" за показником важливості ніколи не посідало перших місць. Так, за одним із опитувань, громадян найбільше турбували торговельно-економічні (76,2%) та енергетичні (42,7%) проблеми, а гуманітарні (до яких віднесено й мовну) посіли в опитуванні останнє місце (9,8%)2. Це саме опитування засвідчило й становище російської мови та її носіїв: майже 80% опитаних заявили, що потреби російськомовного населення задовольняються повністю або частково, лише кожен десятий (9,6%) стверджував, що ці потреби не задовольняються3. Водночас, як зазначає Т. Журженко, "саме мовні відмінності (а не стільки етнічні, релігійні чи навіть культурні) є основою політичної напруженості в українському суспільстві"

З огляду на згадані обставини слід виокремити дві площини цього питання: суспільну та політичну. Суспільний рівень конфліктності в мовній царині також доцільно поділити – на міжгруповий та індивідуальний.

Як уже зазначалося, українське суспільство не перебуває в стані гострого конфлікту між носіями двох провідних мов – української та російської. Більше того, відсутній і сам чіткий поділ суспільства на дві групи за мовною ознакою. Соціологи здебільшого поділяють населення за етномовними ознаками на такі три основні групи: україномовні українці, російськомовні українці та росіяни (україномовних росіян, кількість яких навіть не наближається до рівня статистичної похибки, в окрему групу не виділяють)5. За іншим підходом, що враховує користування мовою, окрім російськомовних та україномовних, виділяють також групу суржикомовних6 і двомовних (українська та російська).

Попри відсутність різкої поляризації мова (і в аспекті користування нею, і як чинник ідентичності) може стати джерелом напруженості. Найбільші дві лінії, що поділяють українське суспільство в мовному плані, соціальна та географічна. Причому обидві зумовлені історичними обставинами.

Перший поділ на україномовне село та російськомовне місто – наслідок русифікації в період масової урбанізації початку минулого століття та індустріалізації 1930-х. Характерно, однак, що попри виразне суспільне маркування ("міське", російськомовне – престижне, а "сільське", україномовне – відстале) конфліктність за цією лінією не надто значна. Причини полягають як у прийнятті значною частиною сільського населення свого нижчого статусу, так і у відсутності "жорсткої" асиміляції з боку держави. Як зауважує М. Рябчук, "…підозрілими вважалися лише ті українці, котрі свідомо намагалися зберегти цю (мовну. – С. Ш.) відмінність попри тиск довколишнього російськомовного середовища… Сільські малоосвічені українці небезпечними не вважалися; навпаки, їхня вбога, засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням загальної нікчемності й безперспективності україномовного світу"7. Водночас слід зауважити, що й цей поділ не універсальний, наприклад, щодо мовної ситуації на Закарпатті, Донбасі чи в Криму.

Друга лінія – географічний поділ. Спрощено його подано в концепції "двох Україн": "російськомовної східної" та "україномовної західної". І хоча спрощеність цього підходу вже не раз критикувалася8, він ефективно використовувався для мобілізації населення (передусім східних і південних областей) на минулих президентських виборах. Постання регіональної "східноукраїнської ідентичності", базованої насамперед і майже виключно на мові, хоч і менш імовірне після президентських виборів 2004 року, проте не втратило своєї актуальності.

Усі ці суперечності не призвели до міжгрупової напруженості чи протистояння. Утім, вони є базою для постійних конфліктів і перманентного політичного протистояння на політичному рівні – між політичними силами, які претендують на роль репрезентантів конкретних мовних груп (про це йтиметься далі).

Не спиняючись на достатньо широко описаному функціональному аспекті мовної ситуації в Україні, зауважимо явний дисбаланс на користь російської мови