Принцип соціальної справедливості. Мається на увазі орієнтованість державної гуманітарної політики на практичне втілення в реальність прав людини і громадянина на існування доступних та ефективних систем освіти, охорони здоров’я, культури.

Принцип багатоманітності. У відповідності з ним гуманітарна політика в Україні має будуватись на конституційній забороні державного визнання будь-якої ідеології обов’язкової для всіх. Кожна особа чи об’єднання громадян добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе. З цією ж метою забороняється і цензура. Однак, не допускається поширення ідеологій, що проповідують війни, фашизм та все те, що суперечить загальновизнаним нормам загальнолюдської моралі та права.

Принцип відділення держави та церкви. Він є продовженням попереднього принципу багатоманітності. Оскільки державної ідеології бути у відповідністю з Конституцією не може, а релігія є одним з проявів різних конфесій, влада має чітко розмежувати сфери діяльності різних релігійних конфесій та громад від, власне, держави та всіх її органів та інституцій. Особливо важливим це є в галузі освіти.

Принцип захисту гідності людини. Діяльність органів державної влади має бути направлена на захист гідності людини, оскільки це є захистом самої демократії та ідеї правової держави.

Принцип не відчужуваності та непорушності прав і свобод людини. У здійсненні державної гуманітарної політики цей принцип має мати абсолютне значення, а будь-які відступи від цього сама держава і суспільство повинні сприймати цілком негативно. Гуманітарна політика має забезпечувати ефективну діяльність всіх можливих з точки зору моралі й закону засобів для гарантування цих прав. Держава повинна забезпечувати існування для цього достатньої матеріальної бази, зокрема економічної.

Принцип національного суверенітету. Основи державної гуманітарної політики визначається в повній мірі власними органами влади Української держави і поширюються на всю територію країни. При її визначені наша держава є незалежною від інших держав і міжнародних організацій. Отже, цей принцип створює для України реальні можливості діяти виключно у відповідності з інтересами свого народу, самостійно вирішувати свої проблеми.

Принцип екологічності. Завдання державної гуманітарної політики є, в тому числі, і забезпечення екологічної безпеки на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу.

Принцип підтримки української нації. Втілюючи це положення в життя держава має сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій, культури, дбати про задоволення національних потреб українців, які проживають за межами нашої країни. Особливе значення даний принцип має враховуючи складну, а часто трагічну багатовікову історію нашого народу в умовах бездержавного існування та тривалих спроб сусідніх імперій знищити чи асимілювати українців.

Принцип підтримки національних спільнот, що проживають в Україні. Гуманітарна політика має будуватись на засадах сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Принцип захисту та сприяння українській мові. Державна гуманітарна політика має базуватись на беззаперечному визнані державною мовою української, і забезпечувати її всебічний розвиток та функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. При цьому, як демократична держава Україна гарантує і вільний розвиток, використання та захист мов національних меншин України.

Принцип врахування регіональних особливостей. При здійснені гуманітарної політики владні структури мають враховувати регіональні особливості та багатоманітність України, не допускаючи при її здійсненні бездумної уніфікації та знеособлення областей України. Адже, саме в багатоманітності традицій, звичаїв, культур українських регіонів і є основне багатство Батьківщини.

Саме при врахуванні вказаних вище принципів державної гуманітарної політики, за умов втілення їх в життя можливий успішний розвиток як гуманітарної сфери так і України в цілому.

3. Об’єкт і суб’єкт гуманітарної політики.

При досліджені та практичному застосуванні в реальному повсякденному суспільному житті такої важливої складової діяльності держави як гуманітарна політика, безперечно є її об’єкт і суб’єкт. Адже не знаючи цих вихідних положень вибудувати систему, яка б задовольняла як державу, так і соціум, практично, неможливо.

При цьому, ми маємо усвідомлювати, що суб’єкт і об’єкт – це дві взаємозалежні (активна – суб’єкт і пасивна – об’єкт) сторони взаємодії. Суб’єкт виступає переважно як джерело і носій активності, а об’єкт – як те, на що чи на кого та активність спрямована. Так, соціальний суб’єкт, в якості якого може виступати особа або людська спільність, є носієм практичної й духовної діяльності, спрямованої як на об’єкт перетворення чи пізнання, так і на самого себе.

Якщо говорити про суб’єктів політики, то – це всі ті, хто є носіями предметно-практичної політичної діяльності й пізнання в даній сфері, хто приймає рішення, несе відповідальність за їх прийняття, володіє певною повнотою політичних повноважень.

В ролі суб’єктів гуманітарної політики виступають, як правило, суспільство загалом, держава в цілому та органи державної влади та місцевого самоврядування, політичні партії та об’єднання, соціальні групи та, звичайно, окремі особи. (Можна сказати, що і в інших випадках суб’єктом є певна людина в особі, наприклад, органів державного управління, що приймає конкретне рішення з питань гуманітарної політики).

В політології, крім того, існує ще поділ на дві групи: інституційні суб’єкти – держава, політичні партії, рухи; та не інституційні – політичні еліти, бюрократія, політична опозиція, групи тиску, політичні лідери.

Безперечно, найбільшим, хоч не завжди і найвпливовішим, суб’єктом гуманітарної політики в