Соціальна політика — це комплекс соціально-фкономічних заходів держави та місцевих органів влади, спрямо-ваних на захист населення від безробіття, зростання цін, знеці-нення трудових заощаджень і т. ін. (рис. 13.3).

У межах соціальної політики забезпечується необхідний міні-мум споживання, перерозподіляються доходи, обмежується без-робіття, гарантується підтримка сім'ї, забезпечення житлом, під-вищення рівня освіти та культури.

Відмічається, що ступінь нерівності в доходах менша в краї-нах, де держава ширше використовує перерозподіл національно-го доходу на користь найбідніших верст через систему оподатку-вання та державні видатки. В державних бюджетах цих країн передбачаються більші видатки на скорочення реальної нерівності, яка формується ринком. Тобто залучаються неринкові чинники регулювання, такі як готівкові та безготівкові трансфертні випла-ти, різні види допомоги малозабезпеченим. В більшості розвине-них країн питома вага коштів, що надходять до бідних верств на-селення, в загальному обсязі соціальних виплат складає 19 % при низькій кількості такого населення.

На основі перевірки потреб населення державні програми під-тримки доходів набувають форми додаткових виплат, які гаран-тують мінімальний доход, що наближається до межі бідності. Державна допомога доповнюється також комунальними транс-фертами, тобто місцевими системами допомоги.

Особливу стурбованість викликають групи, які найменшою мірою можуть самі себе забезпечити, — це стосується осіб літ-нього віку і дітей. Допомога найбільш незахищеним верствам на-селення повинна гарантувати задоволення мінімальних потреб, зокрема в продовольстві. Для вирішення проблеми недоїдання використовуються програми додаткового харчування, у відповід-ності з якими продовольство виділяється безпосередньо саме тим групам, для яких ризик шкоди здоров'ю є найбільшим, напри-клад: вагітним жінкам, дітям і особам літнього віку. Такі програ-ми повинні тісно координуватися з наданням послуг первинної охорони здоров'я, оскільки недоїдання відображає не тільки не-стачу продовольства, але й наявність захворювань.

Визначальна лінія соціального забезпечення періоду реформу-вання полягає в створенні системи допомоги не лише для осіб літнього віку і нездатних заявити про себе на ринку праці, а й для широких верств населення з низькими доходами, але в межах схеми, яку можливо фінансово підтримати.

Досвід демонструє, що політика соціального захисту малоза-безпеченого, але працездатного населення має тимчасовий харак-тер. Різні види часткового субсидування, зусилля, спрямовані на скорочення безробіття, с, з одного боку, наслідками, а з іншого боку — необхідністю перехідної економіки. Від тимчасових за-ходів потрібно поступово відмовлятися у міру того, як набирають силу і швидкість ринкові механізми, оскільки дія цих заходів пов'язана з втручанням держави в процес ціноутворення і в ри-нок праці.

У контексті всього зазначеного пасивність та фінансова не-спроможність існуючої соціальної політики обумовлюється над-мірно великою кількістю цілей і малою кількістю засобів їх дося-гнення, що демонструє наступна модель:

Cn=f(x',y), (13.1)

де С„ — мета соціальної політики (ендогенна величина);

х — засоби соціальної політики (макроекономічні інст-рументи);

у — ринкові змінні, що виникають при реалізації завдань соці-альної політики.

Вважається, що обмежене коло цілей при визначенні завдань соціальної політики забезпечує більшу гарантію їх досягнення, а якщо кількість цілей перевищує кількість засобів, то виникають цільові конфлікти. Прикладами суперечності цілей є прагнення одночасно забезпечити високі соціальні гарантії і підвищити ефективність виробництва або збільшити державні трансферти і скоротити дефіцит бюджету тощо.

Надмірна кількість цілей пояснюється нагромадженням неви-рішених проблем структурної перебудови економіки; тривалим спадом виробництва; безробіттям та масовою злиденністю насе-лення; виникненням специфічних ситуацій, спричинених залиш-ками адміністративно-командної системи.

Недостатність засобів соціальної політики обумовлена слабко розвинутою ринковою інфраструктурою, відсутністю традицій регулювання ринкової економіки, недовірою населення до дер-жавних інституцій.

Сучасна система засобів соціального захисту населення в перехідний період повинна включати два типи впливу: адапта-ційний для працездатного та працюючого населення і соціаль-но-захисний для непрацездатного та соціальне слабкого насе-лення.

Основною метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства, незалежно від соціального походження, наці-ональної або расової приналежності, можливості вільно розвива-тися, реалізовувати свої здібності.

Ефективна макроекономічна політика потребує соціальної по-літики у двох напрямках:*

здійснення макроекономічного засобу виходу на стійке еко-номічне зростання шляхом використання зростання доходів на-селення як рушійної сили стабілізації вітчизняного виробництва, зміцнення внутрішнього ринку, формування власних джерел за-ощадження та інвестування;*

забезпечення для всіх верств населення реалізації голо-вного принципу ринкової економіки — здатності до самозабез-печення.