Економіст і політолог Ф.А. Хайєк піддає сумніву загальнолюдську справедливість на тій основі, що відсутня єдність в суперечках про критерії об’єктивної оцінки ефективності вкладу кожного в загальній продукт для справедливої винагороди. Ті, які сьогоднішню моделлю розподілу незадовільні, міркує далі Хайєк, не можуть протипоставити щось певне і конкретне, щоб мало ознаки справедливості. Це не зовсім так. Без будь-яких вичислень, міркувань зрозуміло, що надбагата людина, володіючи міліардами не зробила так багато для суспільства і людства (не заробила),щоб піднятись так соціально високо на тими людьми, що живуть на один чи два долари в день.

Хайєк бере до уваги лише розподільчий аспект. Та справедливість торкається людських взаємовідносин у всіх їх суспільно значимих різновидах (від міжособистісної сфери до міжнародних відносин). Спеціальний предмет справедливості – благо і зло соціального існування в рамках єдиного суспільного простору.

Критерієм справедливих і несправедливих явищ є моральне несприйняття масами того, що називають несправедливим.

Соціальна справедливість – ідеал і він недосяжний, але саме тому і підвищується його регулятивна роль. Це і підкреслювали засновники “етичного соціалізму” (Г.Коген, П.Наторп, Р.Штамлєр, К.Форлєндер. П.Нельсон). Трансцендентність, повинність – ознаки будь-якого ідеалу.

Соціальну справедливість як ідеологічну концепцію відкривають, заперечують, сумніваються в ній тільки багаті люди, ті, які не відчули на собі несправедливості бути безробітним, бідним, нужденним і ті, які кримінально приватизували всенародну власність (наприклад в Росії, Україні), відкинувши маси населення за відмітку бідності.

За Аристотелем існують дві форми соціальної справедливості як морально санкціонованої співрозмірності розподілу благ в рамках суспільства – держави: розподільча і зрівнююча.

Для капіталізму і визначальним для сучасних суспільств є принцип розподільчої справедливості – “кожному – по заслузі”. Але його треба доповнити зрівнюючим принципом – “всім порівну”, “кожному – по потребам”. Без застосування цього зрівнюючого принципу сьогодні не можна розв’язати ряд суспільно-юридичних проблем, досягти консенсусу в суспільстві, зняти соціальну напругу.

Надра країни – загальнонаціональні надбання, але ними володіють вузькі кола приватників і мають від цього міліарди доходів. Так “Газпром” в Росії перетворився у державу в державі, його фінансова могутність співставна з національним бюджетом Росії. Це не є розподіл по заслугам.

Для того, щоб перетворити соціальну справедливість в регулятивну ідею треба налагодити наявний механізм соціальних комунікацій, згладити гостроту соціальних конфліктів, дотримуватися гарантованих Конституцією демократичних прав і свобод, пом’ягшувати соціальні обставини, які суперечать основним принципам соціальної справедливості.

Соціальна несправедливість – відсутність у окремих людей чи цілих груп (і навіть держав) необхідних для нормального людського життя речей, можливостей, прав. Щодо права, то держава повинна захищати права і свободи громадян, право на певний рівень життя і отже, право на забезпечення здоров’я, право на освіту, право на працю. Захист прав здійснюється через економічні, соціальні права, через функції державних та суспільних інститутів.

На думку, президента Міжнародної асоціації філософського товариства Кучураді Іоанни, соціальна несправедливість існує із-за способу організації соціальних відносин (несправедливо розподіляються матеріальні блага і нестатки). Див. Кучуради И. Справедливость – социальная и глобальная – Вопросы философа. 2003, №9.

Соціальна несправедливість – вимога створювати такі суспільні умови, щоб будь-яка особа могла повністю реалізувати свої можливості. Справедливість є принцип волі і принцип дії.

Проблеми соціальної справедливості можна зрозуміти, якщо взяти до уваги, що в суспільстві існують

основні права, що до того, що всі люди рівні (прямий захист можливостей людини, право на безпеку, працю, освіту, право на ряд свобод);

права, які створюють попередні умови кожній особі мати можливість розвивати свої можливості (право на оптимальний рівень життя).

Ці другі права захищають не прямо, а через соціальні і економічні права, через державні та суспільні інститути. Наприклад, право на мінімальну зарплату, право на мінімальний трудовий стаж щодо отримання пенсії. Цей другий тип прав захищають або не захищають здійснення основних прав. Таким чином, соціальна несправедливість виступає як питання, що відноситься до зв’язку між цими двома видами прав особистості – правами, які даються і непрямо захищені основними правами; і вона представляє собою стан речей, що торкається того,

а) які ці права, тобто як регулюються законом соціальні і економічні відносини в даній країні, а також як діють відповідно закони; і відповідно

в) створюється чи не створюється і як функціонують деякі суспільні інститути в існуючих умовах. Див. Кучуради И. Справедливость – социальная и глобальная. – Вопросы философии, 2003, №9, С.23.

Соціальна несправедливість, як і соціальна справедливість розглядається з точки зору громадянина, особистості і з точки зору держави. З точки зору особистості соціальна несправедливість означає, що основні права захищаються не для всіх заінтересованих особистостей даної країни, не надаються однаково у рівній мірі всім громадянам. Соціальна несправедливість – питання етичне, політичне, економічне, соціальне.

З точки зору держави соціальна несправедливість – політичний факт, політичне влаштування суспільних відносин, надання громадянам певних прав.

Соціальна несправедливість – це не тільки нерівномірний розподіл благ, але й нестатків, як вважає Кучураді І. Соціальну несправедливість Кучураді визначає так: рівний захист, державою непрямозахищуваних прав всіх громадян, таких як право на проживання, здоров’я, освіту і т.д., - прав, які складають загальні попередні умови розвитку певних людських можливостей, оберігати яких можна тільки непрямим чином. Див. Кучуради И. Справедливость – социальная и глобальная. – Вопросы философии, 2003, №9, С.25. Турецький філософ вважає, щоб відмінити соціальну несправедливість, треба замінити основну ціль національної і міжнародної політики як розвиток на захист основних прав людини у виді формувань принципів (норм) встановлення суспільних відносин. Там само –