3. Особливості припинення шлюбу розлученням за стародавнім римським цивільним правом

Для укладення шлюбу з стародавніми римськими законами необхідно було дотримуватись певних умов, без чого шлюб був неможливим. Виходячи з цього, відпадання будь-якої з таких умов тягнуло за собою недійсність шлюбу. Тому говорячи про підстави припинення шлюбу, ми зазначаємо, в першу чергу, про зникнення підстав для його існування.

За Стародавнім римським правом шлюб міг припинятися за наявності хоча б однієї з передбачених законом підстав. Як зазначав Павел: «Шлюб припиняється розлученням, смертю, взяттям в полон або іншим випадком рабства одного з них (подружжя)» D.24.2.1. Деякі вчені-романісти вказують також на інші підстави припинення шлюбу, що існували в римському праві. Так, зокрема, В.Б. Новицький зазначає, що шлюб припинявся в зв’язку з втратою громадянства, оскільки негромадяни, окрім latini veteres, як відомо не мали ius conubii, а тому не могли перебувати в законному римському шлюбі Римское частное право: Учебник/ Под ред. проф. И.Б. Новицкого и проф. И.С. Перетерского. – М.: Юриспруденция, 2002. – С. 113. Крім того, Г.О. Дормідонтов наголошує, що, як правило, підставами для припинення шлюбу були повна втрата дієздатності одним з подружжя, оскільки недієздатна особа не могла жити в шлюбі, а також виникнення між подружжям агнатського споріднення Г.О.Дормидонтов. Система римского права. Семейное право. – Типо-литография Императорского университета, Казань: 1915. – С. 82. Таке споріднення могло виникати у випадку всиновлення батьком сімейства (pater familias) чоловіка своєї дочки, яка знаходилася під владою домовладики. Зустрічаються також аргументи, що до припинення шлюбу призводив також вступ дружини або чоловіка до монастиря.

Наведені вище норми Дігест та думки науковців підштовхують до висновку, що Павел зазначав про основні (найбільш поширені) випадки припинення шлюбу, але виключний їх перелік є набагато ширший, пов’язаний з конкретними життєвими обставинами, в які потрапляла людина та перекликається не тільки з нормами права, а й з релігійними нормами та звичаями.

В науці поширена думка, що для римського права була характерна свобода розлучень. До такої думки можна приєднатися, але підходити до цього необхідно досить виважено. Справа в тому, що на початку розвитку римської держави свобода розлучень хоча і не була офіційно обмежена, але суспільством не сприймалася. Крім того, вона стосувалася тільки чоловіків. Як відомо, чоловік в римській сім’ї займав домінуюче положення і мав повну владу над жінкою. Звичайно, це стосується шлюбу cum manu. В цьому шлюбі, що виник раніше за sine manu, дружина була повністю позбавлена дієздатності, а отже не могла вчинювати юридичні дії, якими, беззаперечно, є розлучення. Оскільки жінка знаходилася під опікою чоловіка, то всі юридичні дії від її імені вчиняв останній. Тому для цього виду шлюбу характерним було одностороннє розлучення з ініціативи чоловіка.

Аналізуючи текст законів ХІІ таблиць можна дійти висновку, що свобода розлучень характерна для раннього римського права. Це джерело, що вважається одним із перших римських законів, містило положення що до права чоловіка розірвати шлюб. Як зазначає Цицерон, "[чоловік, користуючись] положенням ХІІ таблиць, наказав своїй дружині взяти речі, що їй належали та, відібравши [в неї] ключ, вигнав [її]." (Tabul. IV. ).

Як вже зазначалося, римське суспільство не схвалювало розлучення. Тому для того, щоб вчинити його, необхідне виконання наступних трьох умов: 1) з дружиною не можна розлучитись тільки за забаганкою, а виключно у випадку дійсної необхідності та за розпорядженням pater familias; 2) необхідно отримати дозвіл сімейного суду; 3) розлучення допускається, якщо проступок дружини є достатньою підставою для цього.

Одним із обрядів припинення шлюбу було принесення у жертву частини свого майна богині Церері, яка вважалася покровителькою шлюбів. Це робилося тому, що існував принцип – хто розриває шлюбні узи, той повинен бути покараний. Однак, згідно з царськими законами, це правило не застосовувалося в тих випадках, коли дружина здійснювала прелюбодіяння або ж була п’яницею. Ці злочини були в очах римлян достатньо тяжкими і винні піддавалися за це найсуворішому покаранню – смертній карі. Так, чоловік, що спіймав дружину на прелюбодіянні, міг вбити її не залежно від того чи був укладений шлюб cum manu або sine manu. 

Щоправда, в стародавню епоху існував досить цікавий інститут, в якому наука, ще не повністю розібралася – сімейний суд. До компетенції сімейного суду, як вважає більшість науковців, входили всі найважливіші питання сімейного життя (в тому числі, звичайно, він збирався у випадку розлучення). Сімейний суд складався з числа родичів і тому був досить добре знайомий з особливостями шлюбного життя подружжя. Отже, враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що воля чоловіка щодо розірвання шлюбу не була вже й така безмежна. Вона обмежувалася певними підставами для розірвання, рішеннями сімейного суду і, врешті решт, моральним осудом суспільства.

Крім того в сімейні справи від імені суспільства втручалися також цензори. Зокрема, відомий випадок, коли в 450 році від заснування Риму цензори M. Valerius Maximus та C.I.виключили Люція Антонія (L.з членів сенату за вчинене ним розлучення без скликання сімейного суду А. Казанцев. О разводах по римскому праву. – Киев: 1892. – С. 183. Але, незважаючи на певні обмеження свавілля чоловіка, дружина в шлюбі cum manu була повністю залежною від нього і не могла бути ініціатором розлучення.

Дещо врівноважує права кожного з подружжя на розлучення шлюб sine manu. Як відомо, в цьому шлюбі дружина отримує