Разом з тим слід відзначити, що серед населення всіх регіонів України підтримують певні політичні партії лише 43% опитаних, в той час як більше половини респондентів не підтримує жодної політичної партії або ще не визначилась зі своїми політичними симпатіями, оскільки програми існуючих партій не відповідають їх інтересам і прагненням. Більшість дослідників політичних процесів в Україні зазначає, що велика частина населення країни взагалі не цікавиться політичним життям, розчарована в політиці і особливо в політичних діячах. В Україні відбувається зростаюча деполітизація громадян, перетікання їх інтересів у сферу приватного життя, сімейних відносин і дозвілля. Частково це пояснюється тим, що влада здебільшого ігнорує потреби і запити пересічних людей, змушуючи їх відчувати власну безпорадність і нездатність вплинути на вироблення і прийняття політичних рішень. Лише 5,6% опитаних вважали, що вони здатні зробити щось реальне у випадку порушення владою прав людини або ігнорування нею їх інтересів. 65,7% респондентів відчувало власне безсилля в ситуації, коли б уряд прийняв рішення, які ущемлюють їх інтереси.

Аналіз даних конкретно-соціологічних досліджень, здійснений відомим харківським соціологом О.Якубою, дозволив їй виявити наступні явища і тенденції розвитку політичного життя в Україні:*

кризовий стан політичних відносин (коли проголошення політичного курсу переходу до демократії і навіть певні конкретні заходи в цьому напрямку ще не привели до реального демократизму всього політичного життя);*

нерозвинутість політичних відносин і незрілість багато-партійноїсистеми (це знаходить прояв у негативній оцінці різними соціальними групами і спільнотами політичних партій; на загал вважається, що ці партії не здатні представляти і захищати інтереси людей, а ведуть лише боротьбу за владу, впливи і привілеї);*

відсутність довіри до політичних структур (партій, політичних лідерів, представників центрального та місцевих органів влади, депутатів Верховної Ради і навіть Президента);*

відносне зменшення прихильників незалежності України (особливо в Криму та в донецькому регіоні, де більше третини опитаних у 1994 р. вважали себе громадянами неіснуючого Радянського Союзу);*

зниження політичної активності молоді.

Нині для молоді в Україні відкривається, здавалося б, все більше можливостей для самореалізації, вибору власного шляху в житті. Але одночасно ускладнюються умови для такої самореалізації при зростанні молодіжного безробіття, складностей у набутті якісної освіти (бо якщо вона насправді якісна і готує фахівців гостродефіцитних професій, то вона переважно є платною, а значить, і недоступною для багатьох представників молоді), зведенні нанівець соціального захисту тощо. Щоразу більше поле дії юнацтва, молоді і навіть дітей демонструють проституція, наркоманія, злочинність, тіньова економіка. На противагу їм ще не за-діяні канали залучення молоді до розбудови держави. Ще одна парадоксальна ситуація в Україні полягає в тому, що абсолютна більшість молодих людей (близько 80%) підтримують дії, спрямовані на побудову незалежної самостійної української держави, але їх власна реальна участь у державотворчих процесах є порівняно незначною. Отже, спостерігається наявність значного розриву між ціннісними орієнтаціями молоді в політиці та її реальним внеском і конструктивною участю у державотворчих процесах.

Серед домінуючих тенденцій соціально-політичного розвитку молодого покоління в Україні виділимо наступні: * зростаюча деполітизація молоді (24% опитаних в молодіжному середовищі зовсім не цікавляться політикою, 53% — лише тоді, коли це їх цікавить і безпосередньо торкається, і тільки 1% цікавиться політичним життям і бере в ньому активну участь);*

зростаюча департизація молоді (влітку 1995 р. лише 1,5% опитаних були членами політичних партій або громадських об'єднань; тільки 5,3% були членами молодіжних громадських організацій);*

зміни в ідеологічних орієнтаціях та політичних симпатіях молоді (зменшення кількості молодих людей, що взагалі не орієнтуються в цих проблемах; зростання кількості прихильників національно-демократичної ідеології, християнсько-демократичної, ліберальної та соціалістичної доктрин при стабільно незначній кількості прибічників національно-радикальної та комуністичної ідеології);*

підтримка молодим поколінням зміцнення політичної незалежності України за умови розвитку рівноправних стосунків з усіма країнами Сходу і Заходу (таку відповідь у травні 1995 р. дав 51% молодих респондентів в масштабах всієї України);*

зростаюча підтримка радикальних економічних реформ (хоча 65% працюючої молоді зайнято у державному секторі, однак перевагу вона надає приватним або змішаного типу підприємствам працевлаштування);*

посилення настроїв власного підприємництва серед молоді ( близько половини опитаних хотіли б розпочати власну справу, стати володарями власної фірми тощо);*

зростаюча приватизація життя молоді (у значенні її відсторонення від життя суспільства і перенесення до сфери приватного життя, коли основними проблемами є заробляння грошей, сімейні стосунки, спілкування з ровесниками, інтимне життя тощо).

Трирічний моніторинг соціальних конфліктів в Україні (1992-1995), здійснюваний вже згадуваним УНДІПМ, свідчить про високий рівень невдоволення усіх соціальних груп молоді своїм становищем у суспільстві, життям взагалі. Отже, в молодіжному середовищі існує високий конфліктний потенціал, а сторонами головного конфлікту виступають молодь та населення загалом, з одного боку, і влада — з другого. Тому нині для молоді є властивим, по-перше, очікування серйозних соціальних конфліктів в Україні протягом найближчих років