соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх переданню і засвоєнню;*

загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на індивіда; перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга — для суспільств у перехідні епохи їх розвитку.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння Мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності і чуттєвості,

прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення індивіда: сім'я, сусіди, ровесники, вихователі і вчителі, колеги по роботі і знайомі, засоби масової інформації, тощо. Важливо відзначити, що соціалізація — не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; вона здійснюється протягом усього життя людини — від дитинства через зрілість і до старості включно. Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соціальні ролі і відповідних змін статусу (інколи докорінних, як от перехід від статусу дитини до статусу соціальна зрілої особи).

Але якщо під час соціалізації дитини головним для неї виступає соціальна адаптація, тобто пристосування до суспільного середовища, то для соціалізації молодої і навіть соціальна зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація, або формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуальність особистості.

Коли йдеться про механізми соціалізації, то звичайно звертаються до концепції З.Фройда, який виділяє основні з них:*

імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів);*

ідентифікацію (засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних);*

почуття встиду і вини (або негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки: встид, як правило, асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили, а вина пов'язується з внутрішніми переживаннями і муками совісті).

Звичайно, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фройда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т.Парсрнс вживає фройдівські поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом радше простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових компонентів, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї до них приналежності. Ступінь ідентифікації визначається силою і характером прихильності до цих форм людського співжиття.

У суспільствах перехідного типу доволі часто доводиться зустрічатись з явищем ресоціалізації. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болючий для людини процес, прикладами якого можуть служити цілковита переміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнування основ старого світогляду і усвідомлення необхідності побудови нового світорозуміння, вимушений розрив з традиційними культурними цінностями і прагнення бути «сучасним», граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль, і т.ін.

Таким чином, соціологія особистості в умовах розвитку традиційних високорозвинутих країн та особливо у перехідні епохи в житті країн, що шукають виходу з посткомуністичного простору, займає чільне місце в системі спеціальних соціологічних теорій. Проблематика людини завжди є центральною у будь-якій соціогуманітарній науці. Але в соціології антропологічні проблеми в теоретичних концепціях тісно пов'язані з її соціальною практикою — соціологія сьогодення безпосередньо займається пошуком шляхів вирішення найбільш складних проблем соціального життя сучасної людини, істоти водночас всемогутньої і безсилої, свобідної і відчуженої, товариської і безмежно одинокої.

Використана література

1. Бакиров B.C. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора. — Харьков: 1988.

2. Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. - М.: 1986.

3. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. — М.: 1984.

4. Краткий словарь по социологии. — М.: 1989.

5. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995.

6. Ручка А.А. Ценностный подход в системе социологического знания. — К.: 1987.

7. Современная американская социология. — М.: 1994.

8. Современная западная социология: Словарь. — М.: 1990.

9. Социология: Наука об обществе. — Харьков: 1996.

10.Социология: Учебное пособие. — М.,1995.

11.Феномен человека: Антология. — М.: 1993.

12.Фромм Э. Душа человека. — М.: 1992.

ІЗ.Хмелько В.Е. Социальная направленность личности. — К.: 1988.

14.Человек: Мыслители прошлого и настоящего о его жизни, смерти и бессмертии. — М.: 1991.

15.Ядов В.А. Социологическое исследование: Методология, программа, методы. — М.: 1987.

Іб.Якуба Е.А. Социология. — Харьков: 1995.