Розвиток суспільства вимагає від держави запровадження принципово нових, більш дієвих гарантій забезпечення прав і свобод кожної людини незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Такий підхід, що ґрунтується на реальному підвищенні ефективності діяльності нашої держави в галузі захисту прав людини та схвалення цієї діяльності українським суспільством, без сумніву, дав можливість у випадку порушення прав і свобод людини та громадянина запровадити принципово нову форму захисту - право на звернення людини, згідно зі ст.55 Конституції України, до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Самі випадки порушення прав людини є не лише особистою трагедією індивіда, а ще й загрозою для нормального функціонування самого суспільства, оскільки порушується встановлений правопорядок, не належним чином реалізується політика держави щодо визнання пріоритету найвищої цінності людини в нашому суспільстві.

Актуальність теми зумовлена ще й тим, що, незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених різним аспектам захисту прав людини, практично все ще відсутні комплексні дослідження, в яких аналізуються проблеми, пов’язані з реалізацією конституційного права на звернення громадян щодо їх захисту в Європейському Суді з прав людини. Дослідження зазначених проблем є складовою розвитку теорії та практики конституційного права. Все це й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, підкреслює її актуальність і новизну.

Цю проблематику досліджували такі відомі вітчизняні науковці в галузі прав людини, як А.З. Георгіца, С.П. Головатий, І.П. Голосніченко, Р.А. Калюжний, В.В. Копєйчиков, В.М. Корецький, С.Л. Лисенков, П.О. Недбайло, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, С.В. Шевчук, Ю.С.Шемшученко, Н.Г. Шукліна та ін.

Дефініція поняття "право на звернення до Європейського Суду з прав людини": це надана та гарантована державою через норми Конституції України та міжнародних договорів України юридична можливість активних дій суб?єктів правовідносин, формою виразу яких є скарга, викликана неправомірними діями або бездіяльністю посадових чи службових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, яка подається у чітко визначений термін до Європейського Суду з прав людини за умови вичерпання всіх правових засобів захисту на національному рівні і невдоволення рішенням компетентного державного органу стосовно відновлення порушених прав чи свобод людини в Україні.

Аналіз змісту суб’єктивних прав, закріплених Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї, свідчить про те, що він має навіть не чотири, а як вперше пропонує дисертант - п’ять взаємозв’язаних структурних елементів: додатковим структурним елементом, який характеризує зміст цих прав “є можливість використання, в разі необхідності, механізму міжнародного захисту зазначених прав і свобод”.

До гарантій здійснення та захисту прав громадян на життя, здоров’я, свободу і особисту недоторканність належать не лише способи, передбачені національним законодавством України, але й міжнародно-правові способи захисту суб’єктивних прав, зокрема, право на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ.

Передбачене ч.4 ст.55 Конституції України право на звернення є універсальним суб?єктивним правом, оскільки суспільні відносини, пов’язані з його реалізацією, регулюються як конституційним законодавством та іншими законодавчими актами нашої держави, так і процедурними нормами міжнародного права;

Громадяни отримують право звернення громадян за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини тільки після того, як використані всі національні засоби правового захисту, тобто після прийняття рішення у справі відповідними судовими органами України.

- висловлюється думка про необхідність створення на державному рівні, під егідою обласних управлінь юстиції, управлінь юстиції міст Києва та Севастополя, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, центрів правової допомоги, аналогічних Центрові Правничих Студій (м. Київ), з метою сприяння громадянам в реалізації їхнього конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини;

Проаналізувавши процесуальне законодавство Української держави, можна зробити висновок, що, як правило, кінцевою інстанцією, яка вичерпує національні засоби захисту прав і свобод людини, не є якийсь один універсальний судовий орган. В залежності від галузевої приналежності норм, що регламентують діяльність державних органів, які вирішують правові суперечки, кінцевою інстанцією є різні ланки судової системи України: від місцевого суду при провадженні справ, які віднесені до його компетенції, до Верховного Суду України, що діє у межах своїх повноважень, до яких заявник має право (гарантовану можливість) звертатися особисто, через захисника або законних представників у касаційному порядку.

Державні органи повинні вживати необхідних і ефективних заходів, спрямованих на поновлення порушених прав (свобод) скаржника, а не очікувати рішення Європейського Суду з прав людини по суті справи.

Реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини окремою особою забезпечується, насамперед, юридичними механізмами держави. Забезпечення прав і свобод людини – це створення умов, необхідних для здійснення прав людини, та напрямки державної діяльності – забезпечення реалізації прав людини, охорона та захист прав і свобод людини. Саме держава зобов’язана забезпечити кожну людину ефективними способами правового захисту.

Тож, правові способи захисту прав та свобод людини і громадянина займають значне місце у правовому полі держави. В широкому розумінні їх можна розглядати як складову частину правової системи, яка відповідним чином визначає "... зміст і спрямованість діяльності держави" [1, c. 65].

Завдяки способам захисту конституційні права та свободи громадян стають реальними. Як слушно зазначає Ю.С.Шемшученко, проголошення прав