Окреме місце в тексті доповіді посідає опис реакції державних установ, які повинні складати "акт реагування" на запит Уповноваженого. Так, "низка міністерств і відомств не приділяють належної уваги забезпеченню прав і свобод людини. На жаль, поверхово підійшли до ана-лізу узагальнюючого акта реагування Уповноваженого з прав людини Міністерство оборони України, Міністерство аграрної політики Украї-ни, Міністерство освіти і науки України та Міністерство юстиції Украї-ни. Формальні відповіді, а, по суті, відписки, надійшли від держкомітетів: будівництва, архітектури та житлової політики України, по земельних ре-сурсах, по водному господарству, статистики, стандартизації, метрології та сертифікації, лісового господарства, у справах релігій, з енерго-збереження, зв'язку та інформатизації, з питань регуляторної політики та підприємництва, а також Пенсійного фонду, Держдепартаменту Ук-раїни з питань виконання покарань та ряду інших", – зазначається в документі.

За матеріалами доповіді, "з невідомих причин" низка державних інститутів "взагалі проігнорували вимоги статті 101 Конституції України та статей 15 і 22 Закону України "Про Уповноваже-ного Верховної Ради України з прав людини", не надіславши Уповно-важеному відповідей на узагальнений акт реагування". Відтак у доповіді вміщено довжелезний перелік державних інституцій, які не звернули належної уваги на запити Уповноваженого. Чільні місця серед них посідають наприклад, Генпрокуратура України, Верховний Суд України, тобто саме ті установи, які й повинні насамперед опікуватися захистом прав українських громадян, але в яких згідно з даними Уповноваженого є достатньо вагомі проблеми із забезпеченням цих прав, зокрема і права на належний судовий захист. Так, більше третини звернень, що надходять, стосуються необгрунтованості вироків та рішень судів, несвоєчасного та неналежного розгляду справ. За словами Ніни Карпачової, лише в 2001 році було розглянуто з порушенням установлених строків 58 тис. кримінальних справ або кожна третя справа, та 250 тис. цивільних справ, або кожна п`ята. Існує й практика винесення помилкових вироків, причому кількість таких випадків зростає: якщо в 2000 році було зафіксовано 294 таких вироки, то в 2001 – уже 332.

Упродовж п`яти років зросла кількість звернень громадян України до Європейського суду з прав людини. До цієї установи звернулося понад 7 тис. громадян, у зв`язку з чим Україна ввійшла в 2002 році до числа тих п`яти країн, від яких надсилається найбільше звернень до цього суду. Це може пояснюватися насамперед неефективністю діяльності вітчизняних судових установ, емпірично доведеною зневірою українських громадян у тому, що вони зможуть відстояти свої права у вітчизняних правоохоронних інститутах.

Попри розвинене законодавство традиційними проблемами залишаються забезпечення права громадян на інформацію та дотримання свободи слова в Україні. "Більшість засновників все частіше використовує ЗМІ не як засіб поширення достовірної інформації, а як знаряддя боротьби за корисливі інтереси, – вказується в доповіді уповноваженого, – простежується відверта спроба владних структур, а також мафіозних кланів підім’яти, скупити або знищити незалежні ЗМІ загалом, так і окремих журналістів, установивши власну монополію на інформацію". У виступі Ніни Карпачової в парламенті констатувалося, що в Україні так і "не створено жодного друкованого загальнонаціонального незалежного видання та громадського телебачення, які надавали б неупереджену, виважену інформацію, консолідували суспільство. Дезінформація населення призводить і до прийняття хибних політичних рішень, що завдає великої шкоди державі в цілому", а професія журналіста в Україні, "залишається однією із найнебезпечніших". Зокрема впродовж останніх десяти років у країні загинули 38 співробітників ЗМІ.

Навіть невеликий огляд проблем у галузі забезпечення прав людини у тому форматі, який ми можемо запропонувати, засвідчує, що Україна перебуває на відчутній дистанції від міжнародних стандартів у цій галузі. Ще на світанку становлення інституту Уповноваженого Н. Карпачова зазначала, що в Україні "існує необхідна законодавча база для захисту прав громадян", але "не працюють механізми відстоювання цих прав конкретною людиною". Актуальність цього твердження залишається незмінною й сьогодні. Так само не втрачають актуальності й сказані в 2000 році слова стосовно того, що в державі "порушуються права практично кожної людини – починаючи від мізерної платні пенсіонерам до затримки зарплати меди-кам, учителям та іншим катего-ріям населення" і завершуючи застосуванням тортур під час слідства. Висновки в доповіді зроблені достатньо традиційні і з ними важко не погодитися, адже "складна соціально-економічна ситуація, безробіття, бідність значної частини населення, недосконалість вітчизняної законодавчої бази та правозастосовчої практики…, тиск на ЗМІ, обмеження свободи слова, брутальні методи ведення слідства…, низький рівень правової культури у суспільства" і є каталізаторами та одночасно причинами нерозв’язаних проблем у галузі захисту прав людини в Україні.

Література:
1. Бородін М. Конституційне право громадян на звернення до суду за захистом своїх прав // Право України. – 2000. – № 8. – С.65-66.

2. Академічна юридична думка / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Уклад.: І.Б. Усенко, Т.І. Бондарчук; Ред. Ю.С. Шемшученко – К., 1998. – 503с.

3. Алексеев С.С. Материалистическая диалектика или научная система. – М., 1983. – 252с.

4. Конституція України: Основний Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. - Ст. 141.

5. Про звернення громадян: Закон України від 12.10.96 // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №47. - Ст.256.