ФЕНОМЕН ЖІНОЧОГО АВТОРСТВА

Для того, щоб створити і сприйняти неспотворений образ реальності в будь-якій сфері сучасної творчої діяльності, необхідне гармонійне поєднання чоловічого та жіночого підходів, способів самореалізації — це саме та аксіома, яку навряд чи хтось зможе заперечити. У дихотомiї понять жіночого/чоловічого полягають цiннiснi орiєнтацiї та установки, котрi сформувалися таким чином, що все чоловiче чи ототожнене iз ним вважається позитивним та домiнуючим, а жiноче — негативним та другорядним. Чимало дослідників стверджує, що така суспільна ієрархія, де першість належить виключно чоловікам, сформувалася під впливом першого християнського етносу, який мав суто чоловічоцентристський характер. Від іудаїзму було запозичено поклоніння божеству в чоловічому образі, а жінка залишалася істотою другорядною [11, с.32]. Антична класика також сприяла утвердженню патріархальної світоглядної системи. Аристотель був глибоко переконаний в тому, що “жінка хвора на вроджену ущербність”. Цілком ймовірно, що в цей період (VI-IV ст. до н.е.) задекларовані і частково сформовані загальноприйняті погляди чоловіків на жінок у сучасній європейській цивілізації, які впливають на визначення суспільного статусу жінки, її самооцінку та способи самореалізації. Хоча в античний період за 600 років до народження Христа на острові Лесбос жили Сапфо та невелика група жінок, які писали вірші, та задля цього поетесам довелося відокремитися від тодішніх суспільних законів на нейтральній території. Ще раніше від античних письменниць у ІІ тис. до н.е. в Індії жінки нарівні із чоловіками поповнювали священну книгу гімнів “Рігведу” своїми поетичними доробками. На початках утвердження християнства в І-ІІ ст. н.е. можна простежити слід жіночої творчості у складанні проповідей і молитов [2, с.78], та з остаточним установленням патріархального суспільного устрою християнської доби в IV ст. н.е. жінки замовкли. І лише наприкінці XVIII — початку ХІХ ст. в літературі знову появляються жінки-авторки, які намагаються через свої тексти утверджуватися соціально [3, с.34]. Цей історико-культурний період можна назвати точкою відліку зародження нової жіночої творчості. Окрім того, наприкінці XVIII ст. розгорілася дискусія щодо призначення жінки та її соціального статусу зокрема. Поштовхом стала Велика французька революція 1789 року, після завершення якої Олімпія де Гуж проголосила “Декларацію прав жінки та громадянки”.

У 40-их роках ХІХ ст. цивілізоване людство змушене було задуматися над хворими та спотвореними феноменами і ідеями нашої реальності під впливом швидкого розвитку концепцій статевої рівноправності та посилення участі жінок у громадському житті. Внаслідок цього виявлено чималий дисонанс культури в формі гіперчоловічої свідомості. Тоді була запропонована концепція існування в історії людства періоду матріархату, а в Західній Європі, яка на той час здригалася від революцій, започатковано дискусію з приводу “жіночого питання”. Ще в 1673 році Пулен де ля Бар опублікував працю “Про рівність двох статей”, де він зокрема зазначав: “Ніщо не вказує на те, що жінка нижча за чоловіка. Але жінки досі не мали жодних можливостей проявити себе” [1, с.107]. 40-50 роки XVIII ст. позначені тривалою суперечкою щодо призначення жiнки. Появилися прогресивні ідеї, які покликані були удосконалити світ за допомогою активної участі жінок у всіх суспільних процесах. У 1744 р. в Амстердамі була видана книга Фенелона “Контроверзи про душу жінки”, яка стала апогеєм доведення ідеї “створення її (жінки) виключно для потреб чоловіка” [1, с.107]. Щоправда, у той час царина мистецтва залишалася єдиною можливістю для жінки самореалізуватися. Жінка береться за перо і починає творити літературні тексти. Як зазначала Вірджинія Вульф, в Англії творчість жіноча, як і будь-які інші сфери людської життєдіяльності, чітко підпорядковувалися громадській думці. Митці ретельно дбали про збереження традицій і звичаїв англійського соціуму, а жінки-письменниці залежали від цього. І лише наприкінці XVIII ст. жінка з буржуазного середовища Афра Бен після смерті свого чоловіка взялася за перо і заробляла власною творчістю на прожиття, як це робили привілейовані представники сильної статі. Це послужило хорошим прикладом для наслідування, хоча ще протягом ста років жінкам доводилося приховувати своє заняття під чоловічими псевдонімами і вигаданими жіночими іменами. Як пише Симона де Бовуар: “Жінка-письменниця не мала навіть “власної кімнати”, тобто була позбавлена тієї матеріальної незалежності, яка є однією з необхідних передумов внутрішньої свободи” [1, с.105]. Сприятливішою була ситуація у Франції, де і розгорнулася запекла суперечка щодо жіночої та чоловічої рівності, в якій взяло участь чимало літераторів і літературних критиків. У 1671 р. Жак Олів’є видав книгу “Абетка жіночої недосконалості”, на що мадемуазель де Гурне відповіла книгою “Рівність чоловіків і жінок”. Очевидним стало те, що світ заплатив дорого за домінування холодного, прагматичного і агресивного стилю суспільного життя під проводом чоловічого первня. Шлях до подолання проблеми проліг через перегляд проблеми жіночності, точніше звільнення її з-під гніту меншовартості.

Жінка отримала можливість на рівних правах із чоловіком не тільки брати участь у державотворчих, суспільних процесах, а й писати літературні твори. Здійснення та реалізація творчої енергії авторки супроводжувалися нищівною критикою чоловіків-літературознавців, в статтях яких постійно простежувалася бажання на фоні приниження (а то й нівелювання) жіночого письма вивищити чоловічі твори, довести їхню досконалість і цілісність. Однаково жінка, що пише, сприймалася як бунтарка, котра намагалася переглянути усталені суспільні норми. Патріархальна система ані на мить не бажала