Щодо процесу творення жінкою літератури, то літературні критики та дослідники вважають, що він спонукається і породжується якоюсь опосередкованою і невідомою силою, яка не піддається уярмленню, вкладанню в рамки традиційних патріархальних поглядів. Ця енергія вибухає спонтанно, без контролю. Розвиток творчих задатків у жінки викликає в критиків відчуття несподіванки, небажання сприймати того, що інша стать така ж рівноцінна. Від несподіваного відкриття того, що в жінки є інтелект, що жінка може писати твори такі ж досконалі і самодостатні, як чоловік, розпочинається інтенсивний пошук трактування цього феномена. Досі ніхто не намагався пояснити природи чоловічої творчості, оскільки остання сприймалася виключно як дар Божий і земна проекція креативної функції Отця-деміурга. Через неспроможність зрозуміти, пояснити причини жіночої творчості, природи жінка-авторки, пише Христина Клосинська, літературні критики визначили жіночу творчість через метафору “вулканічної крові” [14, с.91]. Під час “епохи жіночої німоти” накопичилося дуже багато творчої енергії, котру жінка почала інтенсивно реалізовувати. Зміна свідомості спричинила вивільнення нагромадженої, але приспаної, жіночої потенції, яка раніше не знаходила свого застосування. “Згідно із законом збереження енергії, жінка, як вулкан, що вивергає лаву, коли його розбудити. Жінка-авторка вибухає дітьми творчості своїх німих попередниць. Мотивація жіночого писання полягає (на відміну від раціоналістичної традиції аналізу чоловічої творчості) в несвідомому процесі самого писання, ніби рукою жінки керує невідома і таємнича сила, і має характер суто вибуховий” [14, с.92].

Проте сама тематика творів і стиль жіночого письма дуже були прив’язані до патріархальних цінностей. Жінки-авторки намагалися копіювати художній стиль відомих чоловіків-письменників, проектувати уявлення про жіночу меншовартість на своїх героїнь.

У своїй книзі “Сексуальна політика” Кейт Мілет зауважила, “що жінки, взявшись за перо, здебільшого тільки лестили й догоджали чоловічим поглядам і чоловічому Я, і ця пересторога напрочуд слушна була як тоді, так і тепер” [8, с.231]. Проте вона наполягає на тому, що вже під час першої фази сексуальної революції в XVIII ст. уможливився розвиток справді жіночих почуттів, зокрема це позначилося в творчості Шарлоти Бронте. “Живучи в гріху”, Джордж Еліот, певне, теж переживала ту революцію, однак не писала про неї. Вона переймається Раскіновою етикою послуг і поширеною вікторіанською фантазією про доброчесну жінку, що йде в Самарію і рятує грішного чоловіка, беручи на себе обов’язки няньки, проводиря, матері, помічника. Доротеїний сум у романі “Мідлмарч” — промовисте благання про потребу давати роботу непересічному розумові, проте далі прохань справа не посувається” [8, с.232]. Мілет говорить, що Міл та Енгельс розглядали сексуальну революцію на теоретичному й раціональному рівнях, Гарді, Мередіт та Бронте змалювали її в художній прозі — з меншою об’єктивністю, проте з більшим інформаційним багатством, розповівши про пов’язані з нею конфлікти та пробуджені нею почуття; натомість поети відтворили її ще на іншому, зчаста неусвідомленому рівні.

Рано чи пізно жіноча енергія мала би проявитися в усіх царинах культури та соціального життя. А протест з часом, розширивши рамки норм культури, улігся би в свідомість людей як загальноприйнятне явище. Як правило, під час особистісних аналізів тієї чи іншої жіночої творчості переважно ставився знак рівності між пристрастю до пера і задоволення власної хіті. І хоча насправді акт творення текстів не мав нічого спільного із статевим актом, проте навіть зараз цей процес розглядається як реалізація надмірного лібідо. Найнеприйнятнішим для критиків є те, що задоволення сексуального бажання відбувається без втручання чоловіка, жінка-авторка перебирає на себе і цю роль. “Цілий процес набуває нарцистичного характеру: самодостатня жінка-авторка тримає в руці перо-фалос і, кладучи на папір художні рядки, сама творить акт статевого задоволення. Їй не потрібен чоловік, його замінило перо. Такий підхід до трактування природи жіночої творчості призвів до того, що мало не кожну жінку-авторку зараховували до чисельної когорти старих панн” [14, с.92].

Метафора вулкану надає жіночій творчості яскравої та ґрунтовної мотивації вивільнення творчості, а разом з тим і наділяє неабиякою активністю. Таким чином руйнується традиція, де чоловіче начало розглядалося виключно як активне, а жіноче — пасивне. Жінка під час творення стає активною і вибуховою, а чоловік — пасивним. Проте цей підхід критики також вписали в традицію патріархального світогляду. Мовляв, ця активність не жіноча, а чоловіча. Жінка творить не через те, що здатна творити як жінка, а тому, що вона творить по-чоловічому. Для аргументації послуговуються тим, що чоловік постійно компонує єдине ціле, а жінка лише підбирає уривчасті фрагменти цієї цілісності. На думку критиків, чоловік більше використовує інтелект, а жінка — піддається тиску образів ззовні, стає рецептивною губкою, дзеркалом, а її твір — дзеркальне відображення чоловічої цілісності [16, с.32].

Сара Кафман і її феміністичне прочитання жіночої творчості опираються на трохи іншу концепцію. Літературні описи жінок переходять від псевдоактивності до жіночої пасивності, інтерпретуються таким чином, у творчості жінок проглядається, на її думку, активне начало і пасивне писання. Творчість жінки — це такий вид літератури, функціональність якого обмежена біографічно-екзистенційним предметом написання, при чому семантичний бік жіночих творів не підлягає якомусь спрощенню. Сутність творів має комплексний і повноцінний характер, жінки створюють власні мовні конструкції і нові слова [13, с.36]. На думку Анни