У власне чоловічому підході до аналізу творчості жінки ключовим словом є “брак”. Таким чином, дослідники визначають текст жінки як дефективний, неповний. Риса цілісності, з позиції цього аналізу, належить саме чоловічому способу творення. Виникла така концепція на базі теорії “жіночого побуту” Фройда. Жінка як стать визначається через брак того, що має чоловік. З цього приводу Люсі Ірігарі писала, що сама вже етикетка “брак” калічить будь-який предмет, кожну істоту, на яку її приліплять [14, с.95].

Чоловічий дискурс був настільки м’яким до жіночої творчості, наскільки може бути м’якою влада до підлеглих. Він був ніжним до жінки, як до сексуального об’єкта, до статевої речі. Проте жінка сама для себе — не статева річ. Важливим є не те, чи був чоловічий дискурс м’яким до жінки і наскільки, а те, що його позиція — це позиція влади, єдиносущна, добре розроблена і стільки раз продукована, і не тільки в літературі. Якщо врахувати те, що література відтворює механічну роботу свідомості, то очевидним стає, що жінки-письменниці відтворюють образи, механічно вироблені чоловічою свідомістю, їх проекції. Інших образів просто немає. Жінки описують себе як об’єкт ворожий і відчужений. “Їхнє тіло — це знак, який набуває значимості в іншій свідомості, в іншому усвідомленні. Вони бачать себе навіть не в дзеркалі. Бачать відображення свого плаского відображення, пропущеного через органи сприйняття іншого. Таким чином виходить подвійне чи потрійне віддалення” [7, с.23].

Жінка, яка пише, беручись за перо, повинна, як Яків, боротися з ангелом. Вірджинія Вульф рекомендувала: перш ніж писати, вбийте в собі домашнього ангела. Жіночий образ, образ вічної жіночності, який утворився в культурі, не може бути їй незнайомим, він витає над її писаниною, і з ним вона вступає в деякі стосунки, чи то діалог, чи то відрікання. На думку Вірджинії Вульф, навряд чи знайдеться хоч одна жінка, яка б цілком відповідала образу вічної жіночності, а якщо б і віднайшлася, то вона ніколи не взяла б перо до рук.

Щодо сучасної жіночої творчості, то потрібно зауважити, що останнім часом надзвичайно популярними є так звані жіночі романи, в яких ідеалізована любов не є справою сексуальності, а спробою жінки увійти до іншого світу, до великого світу чоловіка шляхом розподілу влади через шлюб. І не прагнення саме влади над чоловіком, а прагнення іншої, недоступної для неї сфери життя, примушує працювати цю створену жінкою літературну конструкцію. Сексуальність якраз повинна бути відсутньою, оскільки може завадити довершити подібний проект, занадто вже вона некерована. Сексуальність ставить під загрозу ідентичність жіночого “я”, в якому жінка є об’єктом і не може мати іншого бажання, окрім бажання подобатися. Одна із відомих авторок російських жіночих романів Олена Мулярова згадує про те, як вона починала писати в цьому жанрі: “Як тільки я сіла за роботу, ейфорія зникла і з’явилася глибока відраза. Цей стан не залишав мене протягом написання усіх чотирьох моїх романів, змінювалися тільки його відтінки. Я зрозуміла, що неможливо подолати відразу з допомогою спокійного професіоналізму, єдиний вихід — це любов. Авторка повинна якимось чином вкусити віртуальними зубами власний віртуальний лікоть і полюбити своїх героїв, що є дуже важко. Здавалося б, що нічого складного в написанні подібних романів немає. Все зводиться до простих правил: спрощена без будь-яких метафор і порівнянь мова, все відбувається в реальному часі, три-чотири еротичних сцени і необхідний щасливий кінець. Мої герої, а особливо героїні — це мої дефективні діти” [9, с.27]. За її словами, жіночі романи — це прибутковий бізнес, розрахований саме на середній прошарок жінок, котрі заради втечі від справжньої реальності “поглинають” подібну літературу в необмеженій кількості.

Якщо схарактеризувати сучасну розповідну жіночу творчість, то вона стала відважна, щира і близька до того, що жінки відчувають. “Вона вільна від гіркоти. Вона не апелює до своєї фемінності. Водночас книга жінки не написана так, як написав би її чоловік. Ці риси ніяк не знецінюють жіночу творчість, навпаки роблять її привабливою, щирою та неповторною” [3, с.34]. Трансформація суспільної свідомості зробила з жінки виборця, вільну громадянку, навчила заробляти гроші і бути незалежною. Стосунки жінки із соціумом вже не є лише емоційними, а мають інтелектуальний і політичний характер. Жінка сконцентровується на власному центрі свого “Я”. Ще б років п’ять тому романи, в яких головною героїнею є жінка-слідчий, викликали чималий суспільний осуд. У радянській літературі такий образ був можливий, але він не розглядався, як особистісне жіноче самовираження. Стать нівелювалася, оскільки на першому місці була комуністична ідеологія. Радянська влада витворила особливий вид людини — “homo soveticus”.Популярна авторка детективних романів Олександра Марініна нещодавно зробила значний прорив у громадській свідомості. В своїх книгах вона створила світ, в якому жінка дивним чином,