Не менш радикальною та відвертою є роман Лесі Романчук “Не залишай”, в якому описана робота і життя жінки-гінеколога. Також незвичний фах для головної героїні, особливо жінки. У книзі Лесі Романчук проглядається стихійний фемінізм, концепцію якого наслідує її Софія, незалежна, непохитна у своїх переконаннях, завжди впевнена в собі і оптимістична. У своєму романі авторка відобразила і той аспект жіночої екзистенції, коли жінка вирішує робити кар’єру, і те, які перешкоди на цьому шляху трапляються. В творі чітко схарактеризована чоловіча система кар’єризму, для якої є зовсім несприйнятними будь-які інші системи, особливо жіночі. На сьогодні Леся Романчук — член спілки письменників України, до якої, окрім неї, від Тернополя входить ще одна письменниця. На сучасному етапі розвитку української літератури жіноча творча активність досить мала, архаїзовані стосунки виштовхують жінку-авторку із соціуму. Щоправда, в літературі помітні деякі тенденції до самоусвідомлення. Причину такої низької творчої активності жінок в Україні Оксана Забужко насамперед вбачає в подвійній демаргіналізації, що спричинена довготривалим пануванням радянського режиму. “Дотепер в Україні не було зроблено жодної спроби проаналізувати травму нашої колоніальної історії в ґендерному аспекті. Причин на те забагато, аби всі їх перелічувати, одна з найочевидніших — цілковита, до 90-х років, “цілинність” усякої гендерної тематики, тобто відсутність теоретичної традиції, елементарних методологічних “риштовань”, на які можна було б спертися і які щойно тепер починають зводитися, — стало вже банальністю повторювати, як нещадно табуював тоталітаризм усе, пов’язане із статтю” [5, с.155]. Дослідниця стверджує, що “страх статі” притаманний усім тоталітарним формаціям. Проте сама Оксана Забужко на сьогодні є однією із найяскравішим авторок, котра в романах висвітлює вкрай катастрофічну кризу української свідомості, спаплюжену тоталітарною ідеологією. “Польові дослідження українського сексу” — роман літературний. Можна сказати, що Оксана Забужко, декларує жіночу ідею в новій українській літературі. Своєрідна спроба пробитися в чоловічий світ, порушити його герметичність, адже чоловік-переможець не потребує жінки-переможиці. “В Оксани Забужко ситуація модернізується: обоє, жінка і чоловік, творці, автори. Чоловік традиційно вибирає мистецтво і захищає в ньому свій “герметизм”. Розщеплена між мистецтвом і життям, жінка в романі Оксани Забужко відбиває цей внутрішній конфлікт: жінка чуттям знає, що тільки любов “єдина здатна нас ослонити”, захистити і вберегти, однак неабиякий мистецький дар примушує ненавидіти жіночу природу, свою залежність. Жінка прагне самостійности духу, самодостатности, тим паче, що власний “комплекс мужности” часто ставить її вище над чоловічої породою” [6, с.117].

Чоловік і жінка. Дві статі, два первні. Таємниця стосунків між ними стала основним конфліктом світової літератури і мистецтва взагалі. Ніла Зборовська у критичній статті “Естетичне вбивство жінки” констатує: “Мистецтво, створене чоловіками, здавна було “компрометуючим” стосовно жінки (як, очевидно, і навпаки: жіноче мистецтво компрометувало чоловіків. З єдиною різницею, що мистецтво чоловіків займало панівні позиції і жіноча мистецька “компрометативна” опозиція була бунтом стосовно чоловічих міфів про жінку і спробою звільнення від них)” [6, с.132]. Протягом століття представниці феміністичних поглядів намагалися відтворити новий образ жінки. Зокрема феміністичний дискурс зображає жіночу меншовартість, пропаговану минулими культурно-історичними епохами, не як природну зумовленість, а як сформований соціально-культурний тип особи. Загалом вже наприкінці ХХ ст. у літературному фемінізмі, або у так званій феміністичній критиці, головним критерієм щодо аналізу літературних явищ стає ґендер. Поняття ґендеру охоплює соціальний, культурно зумовлений аспект статі на відміну від суто біологічного трактування. Як писав М.Мамардашвілі у статті “Свідомість і цивілізація”: “Людина — штучна істота, вона народжується не природою, а самонароджується через культурно винайдені пристрої: ритуали, міфи, магію”. Отже, виходячи з поняття людини як сконструйованої культурою істоти, літературний феміністичний критицизм має на меті переосмислити класичну дихотомічну структуру, в якій уявлення про чоловіче та жіноче породжують стереотипні смислові ряди: активність-пасивність, душа-тіло, культура-природа і т.д. На думку Ніли Зборовської, теорія літературного фемінізму замість бінарної опозиційності виходить концепції ґетерогенної інакшості [6, с.14]. Свого часу ще Мішель Фуко зауважив, що “той, хто береться обговорювати подібні речі, стає якоюсь мірою поза владою; він порушує закон, він вгадує наперед, хай і незначною мірою, майбутню свободу.” Відхід від усталеної опозиційності супроводжується насамперед свободою письма, свободою інтерпретації, оскільки дає змогу говорити про смисли, відтіснені культурною традицією, табуйовані нею. Можна сказати, що сучасний літературний світ , особливо щодо авторства, це власне чоловічий світ, в який жінки допускаються лише у традиційній ролі — ролі сексуальних об’єктів. Ставлення до жінки служить лакмусовим папірцем, за допомогою якого можна збагнути, наскільки задекларована свобода письма та авторства допускає свободу Іншої.

1. Бовуар С. Друга стать. — К.,1994.

2. Вардиман Е. Женщина в древнем мире. — М., 1990.

3. Вульф Вірджинія. Жінки та розповідна література //