Діапазон розуміння цього поняття надзвичайно широкий - від повного заперечення самої можливості вільного вибору (біхевіоризм), до "утечі від волі" (Э. Фромм), в умовах зовсім цивілізованого суспільства. У російській філософській традиції категорія волі співвідносилася з поняттям "волі" чи "вольниці". Поняття волі народилося в християнстві, як вираження ідеї рівності людей перед Богом і можливістю для людини вільного вибору на шляху до Бога.

Свобода волі – поняття, що означає можливість безперешкодного внутрішнього самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і задач особистості.

В історії філософської думки воля трактувалася подвійно: у перших, як наслідок природної і понад природну детермінацію (Бог, Абсолют); у других - як самодумаюча сила, що визначає весь життєвий процес людини. Вольові якості людини визначаються почасти генетично, почасти виховуються навколишнім середовищем, входячи в структуру характеру особистості.

Щоб зрозуміти сутність феномена свободи особи потрібно розібратися в протиріччях волюнтаризму і фаталізму, визначити границі необхідності, без якої немислима реалізація волі.

Воля вважається сліпою нерозумною першоосновою, особливо, якщо реалізація волі приводила до росту нерівності і несправедливості. Це проблема - як співвіднести волю і рівність, не приводячи до придушення і зрівнялівки стоїть перед кожним суспільством і державою. Вирішуючи її, приходиться орієнтуватися на ту чи іншу систему культурних норм і цінностей.

Говорячи про становлення представлень про цінність людини, потрібно підкреслити, що це поняття універсальне і не зводиме до "корисності" людини для суспільства. Спроби поділяти людей на "потрібних" і "непотрібних" порочні по самій суті, тому що їхня реалізація неминуче породжує сваволю, що веде до деградації і людини, і суспільства. Цінність людської особистості у визначеному змісті вище всього того, що робить чи говорить дана людина.

Історія неодноразово доводить, що справжній масштаб і спрямованість діянь і помислів багатьох особистостей стає очевидний через багато років, а те і сторіч. Цінність багатьох історичних діячів і їхніх праць безупинно зростає і, у той же час, чимало прикладів, коли час розвінчує дуті авторитети світу, що диктує свої закони людині.

Діяти в дусі вамонтаризма – значить не сполучатися з об'єктивними умовами буття, із законами природи, видаючи свою сваволю за вищу мудрість.

Фаталізм навпроти визначає споконвічно весь хід життя людини і його вчинків, пояснюючи цією це долею, чи волею Бога, чи детермінізмом замкнутої системи, де кожне наступна подія твердо пов'язана з попередніми. Тут по суті справи не залишається місця для вільного вибору, тому що немає альтернатив.

Таким чином, можна прийти до висновку, що воля є щось більше, ніж облік об'єктивної необхідності й усунення зовнішніх обмежень. Більше істотніша зовнішня воля, “воля для”, воля у виборі істини, добра і краси.

Воля – це дуже складний і глибоко суперечливий феномен життя людини і суспільства, що має найбільшу привабливість і є в той же час тяжким тягарем, не даремно в західній філософії формувалася явище “утеча від волі”.

Тому цінність людини в принципі непорівнянна тільки з плодами його діяльності. Залишаючи після себе речі, дітей і ідеї, людина не може бути зведена до суми цієї спадщини.

Важливим феноменом світу культури є речі. Світ речей охоплює собою усе – від найдавніших пірамід до суперсучасних комп'ютерів і прискорювачів. Це світ матеріальної культури, створений людьми для задоволення своїх потреб, світ речей став “другою природою” людини і не випадково ціннісне відношення до нього є досить точним критерієм особистості самої людини. Усі релігії строго засуджують прагнення до нагромадження матеріальних цінностей. Речі самі по собі в ціннісному відношенні нейтральні, як і сам феномен волі, хоча людство в плині тисячоріч мріяло переплавити “мечі на орала”. Ціннісне відношення виникає тільки в тому чи іншому соціальному контексті. Повною мірою це відноситься і до системи духовних цінностей і їхньої ролі в становленні особистості.

Духовні цінності – це своєрідний духовний капітал людства, накопичений за тисячоріччя. Природа духовних цінностей досліджується в аксіології, що встановлює співвідношення цінностей зі світом реальностей людського життя. Мова йде насамперед про моральні і эстетичні цінності. Вони по праву вважаються зовнішніми, тому що багато в чому визначають поводження людини в інших системах цінностей. В історії людства можна відзначити декілька змінюючих одна одну установок, що відбивають різні системи цінностей, що формують відповідний тип особистості. Найстарша -гедонізм- стверджує що насолода - вище благо життя і критерій поводження людини.

В етиці аскетизму ідеалом життя проголошувалося добровільне зречення від насолод і бажань, культ страждань і позбавлень.

У концепції утилітаризму найбільшою цінністю й основою моральності вважається користь. З погляду Д. Милля "задоволення є єдиним добром".

Принцип соборності, що означає сполучення єдності і волі багатьох особ на основі їхньої загальної любові до бога і всіх абсолютних цінностей. Теж саме можна віднести і до етичних цінностей. Відоме вираження Ф.М. Достоєвського “краса врятує світ” потрібно розуміти не изольовано, а в загальному контексті розвитку ідеалів людства.

Поняття особистості, волі, цінностей збагачують і розширюють уявлення про людину, його минуле, сьогодення і майбутнє. Ці “виміри” людини дозволяють правильно зрозуміти і пристрій суспільства, як феномена, породженого в процесі людської діяльності.

Якщо говорити про специфіку розуміння волі і відповідальності людини на рубежі 20-21 століть, то варто підкреслити, що світ вступає в смугу цивілізованого перелому, коли багато традиційних способів буття людини будуть мати потребу в корекції.

Брати на себе тягаристих і загальнолюдських проблем – єдиний шлях виживання і подальшого