Український інформаційний ринок

Особливості сучасної політичної ситуації на Україні

Якщо говорити в найзагальнішому сенсі, то, перш за все, слід зазначити, що сучасна політична ситуація на Україні виглядає украй суперечливою. З одного боку, після президентських виборів 1999 року в державі намітилася певна стабілізація політичних процесів. З іншого боку, необхідність кардинального реформування економічних відносин в країні перед лицем загрози повного банкрутства держави, не залишає сумнівів в тому, що на Україні назріла необхідність міняти і політичні відносини.

Через сказаний, характеристики політичної системи, що діє на Україні, виявляються також достатньо неоднозначними. З одного боку існуюча політична система ніяк не сприяє розробці і проведенню ефективної політики по управлінню державою, з іншого боку - зберігає високий ступінь керованості і централізації.

Суть політичної системи на Україні і її суперечність можна зрозуміти, прослідкувавши генезис системи державного управління.

Так, при створенні незалежної української держави в 1991-1992 роках, на Україні, на відміну від Росії, колишня компартійна вертикаль влади була повністю збережена. Тобто, по суті, з “перемогою перебудови”, перший секретар міськкому партії став називатися міським головою і на цьому реформація системи управління завершилася. Далі, за допомогою жорстких заходів по централізації органів влади, введення інститутів представників президента, перший президент України Леонід Кравчук зумів поставити під свій контроль ситуацію в українських регіонах і, тим самим, привчити місцеві еліти до того, що в новій політичній ситуації всі життєво важливі для регіонів питання повинні вирішуватися в Києві. У результаті, українська система державного управління зберегла високий рівень керованості, аналогічний керованості радянської системи влади. Відмінність між “старою” і “новою” системами державного управління виявилася таким, що полягає тільки в тому, що тепер центр “перемістився” з Москви до Києва. І лише. Відтепер, будь-яка вненоменклатурная сила - будь то політична партія або об’єднання підприємців при своїй появі на політико-економічній арені виявлялися наодинці з могутнім і добре організованим держапаратом, а тому була вимушена вибудовувати свою діяльність з урахуванням запитів останнього. В результаті, саме держапарат став основним (а якийсь час взагалі єдиним) учасником політичного процесу в країні. А оскільки цей держапарат, по радянському зразку, був жорстко централізований, то - відповідно - визначальною силою в країні стала його верхівка - президент і уряд.

Далі. У 1995 році, остаточно іспортів відносини з регіонами країни, Леонід Кравчук програв президентські вибори регіоналові Леоніду Кучмі. Проте, опинившись в Києві, останній досить скоро усвідомив всі переваги централізованої влади і “непохитною рукою” довів до кінця процес, початий Кравчуком. У результаті, до 1996 року навіть потенційний опір губернаторів президентові був зломлений. З цих пір, “феномен Лужкова” - самостійного міцного господарника, “господаря регіону” на Україні став неможливий: всі вірогідні претенденти усувалися на “дальніх підступах” до влади.

У 1996 році вказана структура управління була закріплена в Конституції України. У цьому документі була чітко прописана жорстко централізована структура влади і різко обмежені права регіонів. З цих пір, зокрема, українських губернаторів став призначати президент. Крім того, в Конституції 1996 року були закріплені вельми широкі повноваження президента, а парламент (особливо після того, що пройшов в квітні 2000 року референдуму) виявився повністю залежним від адміністрації президента (хоч і зберіг за собою ряд важливих функцій по законодавчому і кадровому забезпеченню державної політики).

Тим часом, насправді, сьогодні найважливіші питання в українській державі вирішуються вузьким довкола осіб, наближених до президента (втім, іноді, альтернативні центри “Рішення питань” виникають навколо уряду або керівництва парламенту). При цьому, сам процес підготовки рішень знаходиться в руках якогось союзу державних чиновників, депутатів, представників крупного бізнесу і просто впливових людей на правах “друзів” (радників) президента (прем’єра, спікера) - так званої групи впливу або клану (очолюваного “олігархами”).

Логіка утворень таких груп витікає з описаної вище структури управління українською державою. Спочатку, представники крупного бізнесу для вирішення яких-небудь своїх питань (приватизація, доступ до постачань енергоносіїв) повинні були дістати можливість впливу на процес ухвалення рішень, що відбувається в надрах держапарату, причому, бажано, на постійній основі. І це зрозуміло: чим більше у тієї або іншої групи підприємців можливостей впливати на владу, тим більше успішно у неї йде бізнес.

Проте при цьому, у відмінності від російських олігархів, вказані групи впливу на Україні не є власне владою. Вони лише “організовують” ухвалення владою тих або інших рішень. Іноді дуже багато, іноді небагато. Але у будь-якому випадку, при необхідності, добре керований держапарат по першому ж натяку з Центру здатний знищити будь-якого “олігарха”, що зарвався, і, що підтримують його, чиновників. За останні декілька років це відбувалося неодноразово: як тільки певна група впливу починала грати проти влади, або намагалася замінити собою влада (як у випадку з Павлом Лазаренко), перша влада її тут же “ставила на місце”. В результаті, сформувався особливий тип поведінки українських олігархів, які звикли до місця і не до місця підкреслювати свою лояльність влади, підтримувати всі її проекти, а натомість отримувати гарантії власної безпеки і можливість “вирішувати питання” в потрібному ним напрямі. Аналогію даної системи можна знайти за часів пізнього феодалізму при дворах європейських правителів. Останні також були залежні від своїх фаворитів, проте, при необхідності, легко могли їх зрадити в руки ката.

У 1998-1999 роках, напередодні нових президентських виборів, президент і його адміністрація дещо ослабили хватку, прагнучи зберегти лояльність впливових кланів. В результаті українські підприємницькі клани дещо