с.9]. Про імідж, репутацію та авторитет державного управління України сьогодні говорять усе частіше. З розвитком ринкових відносин у нашій країні категорії імідж, репутація й авторитет починають набувати нового змісту. Наявність позитивного іміджу, позитивної репутації та авторитету визначають успішну діяльність як органів влади, так і окремих її представників. Отже, як бачимо, лише побудова схеми: державне управління - ПР – імідж, репутація, авторитет – громадськість, у відносинах державних органів із суспільством сформує позитивне уявлення про органи влади, і таким чином держава “отримає” громадськість, яка свідомо буде ставитись до всіх демократичних перетворень. Врешті-решт це буде суспільство, налаштоване на конструктивний діалог за схемою: держава – суспільство – демократія.
2.2 Технологія формування власного позитивного іміджу органами державного управління
Складовими формування іміджу органів державного управління повинні бути різні форми зв’язку із громадянами, суспільними об’єднаннями, політичними партіями й суспільством у цілому.
Процес розбудови іміджу органів державного управління має органічно поєднуватися з реалізацією заходів щодо структурної перебудови державного управління, яке охоплює державний апарат і його зв’язки з громадянами, суспільними організаціями, політичними партіями, підприємницькими структурами, народним господарством. Усе це в кінцевому рахунку виводить на рішення створення позитивного іміджу органів державного управління, на базі визначених у Конституції України принципів єдності державної влади.
Наступним магістральним напрямком у технології побудови міцного позитивного іміджу є здійснення комплексу заходів із його правового забезпечення, з акцентом на вирішення статусно-організаційних проблем, пов’язаних із визначенням правового статусу спеціальної служби (або відділу) ПР. Важливими складовими правового забезпечення державної організації є встановлення гарантії її правового статусу.
Паблік рилейшнз сьогодні визначається як одна із складових частин управління організацією і побудовою іміджу. Це стосунки громадськості й реалізація програми дій для набуття громадського розуміння і сприйняття [27, c.19]. Основною метою діяльності паблік рилейшнз органів державного управління є створення зовнішнього й внутрішнього соціально-політико-психологічного середовища, сприятливого для успіху організації, забезпечення необхідної поведінки цього середовища по відношенню до установи. Діяльність паблік рилейшнз в організації можна здійснювати кількома напрямами, орієнтованими на різні кола громадськості (широку чи місцеву громадськість) чи на досягнення визначених цілей (побудову іміджу установи, подолання кризових явищ і т.д.) [128, с.202]. Основними сферами й напрямками діяльності паблік рилейшнз є: робота із засобами масової інформації (відносини із широкою громадськістю), відносини з підприємствами, установами, організаціями, партіями, рухами, фондами, відносини з місцевою громадськістю, із місцевими органами управління, відношення з інвесторами, управління кризовими ситуаціями [143, с.129].
Складовою частиною технології формування позитивного іміджу органів державного управління є засоби масової комунікації (ЗМК).
Сьогодні в Україні формується нове комунікативне середовище, в якому поступово розмиваються межі між традиційними ЗМІ та засобами комунікації. Інформаційна діяльність засобів масової комунікації підпорядкована структурованій системі нормативно-правового регулювання. Базове положення українського інформаційного законодавства та національна система державного управління інформаційною сферою ґрунтується на відповідних законодавчих документах. Відповідно до ст. 20 Закону України “Про інформацію” масова інформація – це “публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація”, друковані засоби масової інформації - “періодичні друковані видання і разові видання з визначеним тиражем”, аудіовізуальні ЗМІ - “радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо” [6]. Отже, до електронних можна віднести мас - медіа, що публічно розповсюджують друковану, аудіовізуальну або іншу інформацію в електронному виді, тобто у вигляді електромагнітних сигналів. Основними видами таких засобів масової інформації (ЗМІ) є телебачення, радіомовлення та Інтернет - медіа (спеціалізовані інформаційні сайти в глобальній інформаційній мережі). Володіння усім спектром ЗМК має широкі можливості впливу як на економічний, так і на політичний стан будь-якої організаційної системи.
Досить точно роль сучасних ЗМІ охарактеризував російський соціолог О.Зінов’єв: “Засоби масової інформації – це “Ватикани” сучасного світу. Сьогодні преса робить те, що століття тому робили священики і церква. Телебачення, газети, радіо, інформаційні агенції грають першу скрипку у ментальній ідеологічній сфері. Дехто називає ЗМІ “четвертою владою”. Але це значно більше, це третя влада. Міць нинішніх мас-медіа переважає всі можливості, які будь-коли мала та чи інша релігійна організація”. Мабуть, і державна влада [68, с.57]. Таким чином, інформаційне суспільство опинилося у специфічній ситуації, суть якої полягає в тому, що, з одного боку, зростає роль інформаційних технологій, і при цьому зменшується значення людського фактора у прийнятті рішень, а з другого боку постає проблема контролю над інформаційними потоками. Упровадження жорсткого контролю над інформацією не відповідає не тільки засадам демократії, а й потребам у суспільних технологічних інноваціях [109].
Існування проблеми, пов’язаної з управлінням інформацією, призвело до виникнення груп і рухів, які пропонують різноманітні варіанти прийняття рішень. Ідеї цих груп ґрунтуються на егалітаризмі, суть яких полягає в тому, що нові інформаційні технології повинні стати суспільною власністю [65].
Існують й інші точки зору, зміст яких базується на децентралізації комунікаційної системи, тобто доступ громадян до неї має гарантуватися державою.
Наступною важливою проблемою інформаційних суспільств є забезпечення необхідного рівня політичної комунікації як процесу передачі інформації політичного змісту і налагодження контактів між органами державного управління і населенням.
Б.Кретов вважає, що прогнозування суспільно–політичних процесів можливе на основі трьох способів комунікації: засоби масової інформації, комунікації через організації (політичні партії і групи тиску, а також науково –інформаційну інфраструктуру, об’єктом діяльності якої є вивчення політики та збір політичної інформації) і комунікації через неформальні контакти (цей спосіб залишається основним у примітивних і традиційних суспільствах, але зберігає своє значення і в розвинутих країнах) [83, с.104-105].
Отож, комунікація як особлива сфера інформаційних суспільств функціонує в