Основним джерелом формування коштів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування визначені страхові внески страхувальників – роботодавців та застрахованих осіб (крім Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, до якого внески сплачують лише роботодавці), асигнування державного бюджету; суми фінансових санкцій, застосованих до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб за порушення встановленого порядку сплати страхових внесків та використання коштів фондів, а також суми адміністративних штрафів, накладених на посадових осіб та громадян за такі порушення; прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів фондів, у тому числі резерву коштів фондів, на депозитному рахунку; благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб; інші надходження відповідно до законодавства України.

З переходом до ринкових відносин дедалі очевидною стає необхідність участі працівників у фінансуванні фондів соціального страхування, що дає їм можливість самим впливати на рівень свого соціального захисту в разі настання страхових випадків.

Перехід від фінансування загальнообов’язкового державного соціального страхування через систему податків до системи внесків має принципове значення, оскільки поняття “соціальний податок” та “страхові внески” різняться як за соціально-економічною природою, так і за роллю і призначенням у соціальному захисті. Страхові внески – це форма резервування заробітної плати, яка забезпечує матеріальні виплати та надання соціальних послуг працівникам в разі настання страхового випадку.

Розміри внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування щорічно встановлюються Верховною Радою України відповідно для роботодавців і застрахованих осіб з кожного виду страхування на календарний рік одночасно із затвердженням Державного бюджету України. Кошти цільових страхових фондів не включаються до складу Державного бюджету України.

Кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на фінансування:

1) допомоги по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною);

2) допомоги по вагітності та пологах;

3) допомоги при народженні дитини;

4) допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

5) допомоги на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);

6) забезпечення оздоровчих заходів (оплата путівок на санаторно-курортне лікування застрахованим особам та членам їх сімей, до дитячих оздоровчих закладів, часткове утримання санаторіїв-профілакторіїв, надання соціальних послуг у позашкільній роботі з дітьми) [23, с. 63].

1.2. Соціальна політика як знаряддя реалізації системи соціального захисту

Вирішення проблем, пов'язаних із функціонуванням соціаль-ного захисту, є прерогативою держави.

Система соціального захисту — підсистема національної економіки, тобто явища, процеси, види діяльності та об'єкти, які пов'язані з забезпеченням життєдіяльності суспільства, людини, задоволенням їхніх потреб, інтересів. Це систему принципів, методів, законодавче встанов-лених державою соціальних гарантій, заходів і закладів, які забезпечують оп-тимальні умови життя, задоволення по-треб населення.

Соціальний захист створює гарантії допомоги на випадок настання соціаль-них ризиків, яких може зазнати будь-який громадянин упродовж життя: хво-роба, інвалідність, травматизм, старість, втрата годувальника, безробіття, мігра-ція та ін. Охоплює соціальне забез-печення, соціальне страхування і соці-альну допомогу (підтримку), сукупність дій, спрямованих на надання допомоги під час життєвих криз. Реалізується державою через соціальну політику.

Соціальна політика:–

діяльність держави щодо створення та регулювання соці-ально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справед-ливості та соціально-політичної стабільності у країні;–

система правових, організаційних, регулятивно-контрольних заходів держави з метою узгодження цілей соціального характе-ру із цілями економічного зростання.–

це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знецінення трудових заощаджень [36, с. 386-391].

Рис. 1.3. Об’єкти соціальної політики

Джерело: Головатий М.Ф. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.-понятійн. слов. / Головатий М.Ф., Панасик М.Б. – К.: МАУП, 2005. – С. 386-387.

Державне регулювання соціальних процесів — вплив органів державної влади за допомогою різноманітних засобів (форм, методів та інструментів) на розвиток соціальних відносин, умови життя та праці населення країни.

Соціальна політика держави включає:

– регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламен-тацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);

– вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефектив-ної зайнятості;

– розподіл і перерозподіл доходів населення;

– формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній час-тині населення;

– створення системи соціального захисту населення;

– забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструкту-ри (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);

– захист навколишнього середовища тощо. Системотворчий характер соціальної політики обумовлюєть-ся тим, що соціальна політика виступає елементом: — життєздатності суспільства; стабілізації та розвитку суспільства; консолідації суспільства [35, с. 47-64].

Рис. 1.4. Завдання та принципи соціальної політики

Джерело: Головатий М.Ф. Соціальна політика і соціальна робота: Термінол.-понятійн. слов. / Головатий М.Ф., Панасик М.Б. – К.: МАУП, 2005. – С. 386-387.

Модель соціальної політики Української держави має пред-ставляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Пер-ший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабез-печення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає фор-мування раціональної системи соціального захисту населення.

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних рин-ковим вимогам засадах.

Соціальні амортизатори – це механізми соціального захисту. Їх призначення:–

нівелювання дестабілізуючих наслідків ринкової економіки;–

пом’якшення соціальної напруги;–

забезпечення м’якої адаптації суспільних структур.

Підвищення ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах:

1) системної, соціально-економічної трансформації;

2) структурної перебудови;

3) виходу на новий щабель економічного розвитку;

4) переходу до нового рівня цивілізації [33, с. 187].

Рис. 1.5. Етапи