Джерело: Скуратівський В.А., Палій О.М. Основи соціальної політики: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – С. 33.

Цілі соціальної політики перехідного періоду:

а) наповнення реформ соціальним змістом;

б) розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формуван-ня громадянського суспільства;

в) активізація соціальної ролі держави, відпрацювання меха-нізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

г) забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зро-стання добробуту громадян;

д) створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, ком-петентності, таланту;

ж) стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

з) забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

е) гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності.

1.3. Проблема соціального захисту в концепціях провідних економічних школах

Економічна наука має глибокі історичні корені. Система соціального захисту населення розглядалася з давніх-давен і мала вагомий вплив на розвиток держави.

У різні часи в різних країнах по-різному визначали роль держави у забезпеченні добробуту її громадян, тобто у забезпечені соціальної функції держави. Центральною постатю старокитайської економічної суспільної і філософської думки є Конфуцій (551-479 pp. до н. е.) У своїх поглядах обґрунтував необхідність державного захисту благополуччя родової знаті всіх «Вищестоящих».

Держава, на думку Конфуція, повинна копіювати сімю. Розглядав сім'ю як модель держави. Керівник, правитель — «бать-ко народу»; підлеглі, народ - «його діти». Він зобов'язаний піклуватися про їх добробут, наставляти та виховувати (у китайській мові слово "держава" склада-ється з двох ієрогліфів: "го" — держава і "цзя" — сім'я, держава-сім'я) [62, с. 17-19].

Але вже в IV-III ст. до н. е. в Китаї виникла проти-лежна течія політичної думки — легізм, представники якої обстоювали ідею, що держава повинна забезпечувати інтереси правителя, а не його підданих. Народ — засіб у руках правителя, а не мета його політики. Засновник легізму Шан Яна (390-338 pp. до н. е.) стверджував: "Слаб-кий народ— міцна держава, міцна дер-жава — слабкий народ. Ослаблення на-роду— головне завдання держави".

У Давній Греції основною формою соці-ально-економічної і політичної організа-ції суспільного життя був поліс (polis) — місто-держава. Державні й суспільні справи в ньому називали "політикою" (від грец. politika— справи держави, су-спільства). Термін "політика" пов'язу-ють з назвою трактату Аристотеля (384-322 pp. до н. е.) "Політика", в якому він розглядав основи організації та діяльно-сті держави і політичної влади. Аристо-тель вважав, що мета політики — забез-печення "найбільшого добробуту" гро-мадян поліса.

Окремі види соціальних програм, що реалізовувалися церквою і місцевими урядами, існували в різні часи у багатьох країнах. У Київській Русі князь Володимир Статутом (996) дору-чив духовенству громадську опіку, об'-єктами якої були "старі жінки, удовиці... прочанки, старці... лікарні і їхні лікарі, пустельники, богомільниці". Статутом було визначено обов'язок сплачувати де-сятину доходу на утримання монастирів, церков, богаділень, лікарень і будинків для подорожніх. Окрім того, засновува-лися училища для дітей шляхетних, серед-нього стану та бідних, богадільні та бу-динки для подорожніх. Ці перші кроки державної регламентації були пов'язані з християнськими уявленнями про Існуван-ня людини в громаді. Тому увага переду-сім зверталася на сирітство, бідність, ін-валідність. У XIII ст. у м. Дубровнику було проголошено програму страхуван-ня здоров'я способом внесків.

Кінець XVII — початок XVIII ст. позначений виникненням класичного ліберально-де-мократичного напряму політичної дум-ки, біля витоків якого стояв англієць Джон Локк (1631-1740). Основні ідеї цьо-го напряму такі: мета держави — захи-щати та зберігати власність членів сус-пільства, їх безпеку, захищати основні права людини, її особисті інтереси та ін-дивідуальні свободи. Що за своєю суттю є близьктм до теперішнього поняття соціального захисту населення [62, с. 34–43].

В Україні у козаків на початку XVIII ст. існувала форма компенсації за виробничі травми, церкви протягом багатьох століть підтримували школи для дітей бідняків. У Росії напри-кінці XVIII ст. починає оформлюватися державна структура допомоги. У бага-тьох губерніях було видано накази про громадську опіку здійснювану місцеви-ми закладами підтримки та захисту, роз-вивалося світське законодавство у сфері громадської опіки та приватної благо-дійності. Місцеві уряди в країнах Євро-пи та їх колоніях організовували програ-ми допомоги бідним та елементарного догляду за здоров'ям.

У XIX — на почат-ку XX ст. на території Російської імперії хоч і здійснювалися певні державні захо-ди стосовно окремих категорій громадян або окремих випадків, зокрема стосовно сімей, що постраждали внаслідок війни 1812 року або пожежі, це більше скида-лося на державну благодійність, оскіль-ки в чинному законодавстві того часу, зокрема у Статуті про громадську опіку (Устав общественного призрения), не ви-значалися ні категорії осіб, над якими повинна встановлюватися громадська опіка, ні її межі. Соціальна допомога переважно організовувалася за територі-альним принципом. Основні інститути громадської опіки знаходилися при зем-ських, сільських, міських, церковнопара-фіяльних територіальних одиницях. Це були автономні системи допомоги, знач-ною мірою відмінні в різних губерніях. Напр., у Чернігівському губернському земстві обов'язкова громадська опіка здійснювалася стосовно: 1) душевнохво-рих; 2) нужденних, які не мали змоги прогодувати себе заробітком через ма-лолітство, старість або хворобу і були покинуті родичами (підкидьків, сиріт, хворих, калік, хроніків і престарілих); 3) сімей, які потерпали внаслідок хворо-би годувальника; 4) алкоголіків.

Одеське міське громадське управління наполяга-ло на заснуванні робітних будинків з примусовою працею для жебраків і не-роб, які прямували у великі міста, але водночас визнавало за необхідне опіку розумово неповноцінних та епілептиків.

Київське губернське земство висловлю-валося проти обов'язкової опіки, поси-лаючись на брак земських коштів і нате, що встановлення таких обов'язків галь-муватиме діяльність органів громадської опіки.

У Німеччині та Великобританії у XIX ст. прикладами державного втру-чання були