Розвиток соціальної політики пов'язаний з переходом від окремих актів дер-жавної та громадської благодійної допо-моги нижчим прошаркам населення до вироблення загальнодержавних і місце-вих систем соціальної допомоги. Більшість дослідників соціальної політики часом її виникнення вважає XX ст. – початок більш-менш регулярної діяльнос-ті уряду щодо забезпечення захисту своїх громадян і створення системи соціально-го захисту, яка б охоплювала програми захисту різноманітних груп населення від різних ризиків. Кардинальними поді-ями в історії соціальної політики стали Велика депресія 1930-х і Друга світова війна. Депресія показала недосконалість тогочасних обмежених програм страху-вання від безробіття. Місцеві програми соціальної допомоги також не забезпечу-вали гарантії прибутків. До кінця 30-х країни, які не мали програм страхування безробіття, розглянули можливість їх за-провадження або включення до програм соціального захисту. Поширювалися по-гляди щодо підвищення ролі уряду в за-безпеченні соціального захисту. Популяр-ним був соціальний захист як концепція, що охоплює всі програми гарантії при-бутків, так само, як і страхування здо-ров'я. Одні із перших прикладів його застосування — Акт про соціальний за-хист (1935) у США, законодавство про соціальний захист у Новій Зеландії (1938). Істотний внесок у становлення та розви-ток державної соціальної політики вніс В. Беверідж [53, с. ]. У 1942р. він, як Голова Комітету соціального страхування та со-юзних служб, запропонував запровадити у Великобританії систему соціального захисту, яка б передбачала страхування безробіття, непрацездатності, пенсій піс-ля виходу у відставку, медичної допомо-ги, видатків на поховання, грошової до-помоги матерям, удовам і розлученим, а також дітям. Йшлося про те, що внески на соціальне страхування повинні спла-чувати працівники, працедавці, самозайняті особи і безробітні, а допомога на ді-тей має виплачуватись із загальних річних доходів, що означатиме визнання суспільної відповідальності за їх добробут. Рекомендації також охоплювали на-ціональну службу здоров'я і програми реабілітації. Протягом трьох повоєнних років ці пропозиції було закріплено законодавче, попри те, що рівень виплат не досягав рекомендованої суми, визна-ченої як прожитковий мінімум. Самі пропозиції Беверіджа було покладено в основу ідеї "держави загального добро-буту" (Welfare State), згідно з якою "над людиною має бути встановлена опіка від колиски до труни". "Держава загально-го добробуту" — не лише термін, який визначає спосіб організації системи, а й нормативне поняття. Це ідеал, де отри-мання послуг є правом кожного грома-дянина. У Великобританії розуміння цього прийшло через контраст із Зако-ном про бідність (1834), який надавав підтримку тільки найбіднішим [53, с. 71-72].

Такий же принцип діяв і в США та Австралії. "Держава загального добробуту" ґрун-тувалася, на відміну від Закону про бід-ність, на принципі, що передбачав соці-альний захист усіх громадян, а не лише найбідніших. По закінченні війни такі західноєвропейські країни, як Бельгія, Франція, Ірландія, Італія, Норвегія, Шве-ція та Югославія, а пізніше — Канада та Австралія, значно вдосконалили свої си-стеми соціального страхування, хоча від-мінності між до- і повоєнним періодами в них були менші, ніж у Великобританії.

Німецька модель соціального захисту сформувалася на ідеях Бісмарка [41, с. 154], що пе-редбачали тісний зв'язок соціального страхування та ринку праці, активну участь в економічних процесах як шлях до заможності. У Франції головна мета політики визначалась як суттєве поши-рення солідарності. Французька страте-гія нині домінує в концепціях Європейсь-кого Союзу. Таким чином, сучасні систе-ми соціального захисту сформувались у 40-і XX ст. Після Другої світової війни прийшло й розуміння того, що міжнарод-не співтовариство не може залишатися байдужим, якщо в якійсь країні правам людини загрожує небезпека. Широке ви-знання здобула необхідність оформлен-ня норм міжнародної поведінки у форму прав. У 1948 було прийнято Загальну де-кларацію прав людини. У цьому докумен-ті вперше зведено ідеї, які є спільними для багатьох політичних, культурних та релігійних традицій. Декларація об'єдна-ла основні права та свободи всіх людей, у т. ч. громадянські, політичні, економіч-ні, соціальні, культурні. Наступний важ-ливий етап — прийняття