Особливості нового світопорядку, який складається сьогодні:

економіка постмодерна носить інноваційний характер, її розвиток визначається іноваційною здатністю нації;

спостерігається криза акумуляції капіталу;

поширення американізму.

Знання стають економічним ресурсом у формі інновації, тобто у формі комерціалізованого знання, якого потребує ринок. Стару лінійну ланку інноваційного процесу: наука-технологія-новий товар слід замінити на наука-потреби суспільства (ринку)-техніка-технологія-новий товар. Інновація – магістральний шлях розвитку економіки, державної політики. Держава розвиває інвестиції в систему освіти, посилює свою роль на етапі прикладних розробок і організації виробництва, коректує процес освіти, зокрема так, щоб інженер мислив як менеджер, а останній повинен розуміти внутрішню логіку розвитку технічних наук.

Існують два центри світового інноваційного потенціалу – американський і європейський. Вони зосередили в себе основні потужності інновацій управління і олігархію нової фінансової економіки.

Інноваційний потенціал складається з тих, хто створює нові технологічні принципи, інновації, що ведуть безпосередньо до реалізації технологій, які поступають на відкритий ринок, інновації зв’язані з виробництвом товарів.

Сучасному світопорядку притаманні такі проблеми-суперечності:

система кризи монополярності і віртуальних ринково-інформаційних монополій;

екологічна криза, антропогенні навантаження досягли межі і дальший розвиток економіки через розширене відтворення втрачає смисл, не розширюється середовище проживання людини;

глобалізація поглиблює суперечність між “Захід-не-Захід”. Більша частина людства біднішає, пролетарізується, процвітає лише “золотий міліард”;

глобалізація посилює суперечність “держава-ТНК”;

віртуальне середовище всесвітнього кіберпростору стало другою природою, в якій життя людей втрачає буттєвий сенс, людина входить у суперечність із своєю природою;

має місце структурна криза акумуляції капіталу, що робить не потрібним підприємства.

Людство переходить у нову сучасність, ознаками цього переходу є:

зростає вплив на глобальну культуру Сходу на Захід;

політика емансипація змінюється політикою “життєвих стилів”;

перехід від рівності до відмінності;

від організації до реорганізації, мережам;

від ідентичності до флуктації і плюралізації;

від прагматизму в політиці до фундаменталізму.

Відходить у минуле панування традиції, колективізму, релігійності, ціннісна раціональність. Сьогодні панує інновація, наукове пояснення світу і життя людини, з’явився автономний індивід, люди прагнуть цілераціональності.

Виходячи з цих перемін в суспільстві, нових реалій світового суспільного життя, виробляється політика третього шляху. Базову модель третього шляху складає:

реформування держави у соціальну державу;

ріст впливу громадянського суспільства;

нові форми соціального контролю, які пов’язують права із відповідальністю;

поєднання індивідуалізму і комунітаризму;

нове відношення до проблеми зайнятості;

врахування нестабільності екосистеми;

забезпечення стійкого економічного розвитку;

створення умов для розкриття людського потенціалу;

визнання важливості соціального і людського потенціалу;

формування здатності жити в глобальному світі.

“Третій шлях” враховує такі світові соціальні зрушення як крах комунізму, глобалізація, технологічна революція, збільшення ризику. Теоретичну основу “третього шляху” склав англійський соціолог Е. Гіденс та інші. Гіденс пропонує логіку “і/і” замість “або/або”, висуває структурний плюралізм, що включає взаємодія держави ринку, громадянського суспільства, демократії.

У глобалізації третього шляху, більшість країн знаходить зміну принципів розвитку, конкретні політичні механізми. На цей шлях стали Великобританія (ринково-орієнтований підхід нових лібералів), Данія (ринково і консенсусний орієнтований підхід), Швеція (реформування соціальної держави), Франція.

Входження в третє тисячоліття характеризується суперечливістю, кризою. Світ вступає в постіндустріальну, інформаційну фазу розвитку, коли різко зросла наукова інноваційна праця, коли глобалізуються матеріальна і духовна культура. Водночас реалізуються віджилі фундаменталістські цінності і уявлення, посилюється нелінійність і багатоваріантність розвитку суспільств, підвищується степінь соціальної культурної нестійкості. З’явилися нові небезпечні для існування суспільств явища – анархія, тероризм, перехід до архаїчних форм існування.

Крах глобальної ідеології комунізму поставило під сумнів великі регулятивні принципи людського розуму.

Основи і усталені істини захитались, захитався і наш раціональний світогляд – віра в науку, людський розум, прогрес. Надія радикально змінити людину і суспільство згасли. Але людина і без надії сподівається на краще. Екологічні негаразди послаблюють фізичне здоров’я, зростання кількості самогубств, поширення наркоманії, алкоголізму, хронічна стомленість, невротизм, інтенсифікація життя, інформаційна злива погіршують психологічне здоров’я та соціальне здоров’я.

Сучасна людина перевагу надає універсальному над локальним, загальнолюдському над класовим і національним. Розвивається індивідуалізація, якій сприяють демократизація світу, секуляризація та інновація.

Людина більше стає сучасною, оскільки постійно інтересується навиками, новою інформацією, шукає ефективності та вигоди в діяльності, дорожить часом, оберігає і цінує своє особисте здоров’я, достоїнство, орієнтується на найвищі взірці в усіх видах діяльності. Вона немає довіри до філософських аспектів розгляду світу, більше вірить конкретно-науковим знанням і хоче залишитись в межах “життєвого світу”. Як писав російський вчений М. М. Мойсеєв змінилася цивілізаційна парадигма – виникла єдність всіх людей планети, взаємозалежність один від одного, спільність потреб, інтересів.

Екстенсивний розвиток світу змінився на інтенсивний. Соціальний простір розширився, а планетарний скоротився. Соціальний час пришвидшився. Людство орієнтується не на “більше”, а краще, ефективніше, прогресивніше. Існує розрив між великими зовнішніми, матеріально-предметними можливостями розвитку людини і обмеженими фізико-психологічними можливостями.

Тепер свої проблеми (національно-державні чи навіть особисті) не можна розв’язати незважаючи на глобальні, світові. Кожна одинична проблема вплетена в глобальний контекст.

2.2. Сучасне розвинуте суспільство і його вдосконалення.

З другої половини ХХ ст. суспільство стало розвиватись за такою схемою.

На основі розвитку науки і техніки, нового технологічного укладу формується новий тип економічного росту, головна роль в кому належить людським науково-освітнім факторам.

Докорінно змінюється структура суспільного виробництва, посилюється його спрямованість на задоволення потреб людей і виражається в переважному рості кінцевого продукту порівняно з проміжним, обробної промисловості порівняно з добувною, предметів споживання порівняно із засобами виробництва, послуг нематеріальних благ порівняно з матеріальними благами. Різко посилились регіональні та світові інтеграційні процеси, які набули характеру економічної глобалізації. Всі ці процеси взаємопов’язані, але одні йдуть швидше, інші повільніше. Зменшується чисельність робітників, зайнятих у сфері матеріального виробництва. Продуктивність праці підвищується і є можливість меншою кількістю працівників забезпечити ріст матеріального виробництва, підвищити добробут