Чи був розпад СРСР, крах соціалізму в ньому і світової системи соціалізму фатальним, закономірним? СРСР, соціалізм були приречені на занепад, оскільки не мали повністю всіх підстав, основ для довготривалого існування. Соціалізм був побудований на теоретичних помилках, утопіях і практично створювався і тримався штучно, на примусі, залякуванні, фізичному знищенні людей, ігноруванні, забороні національних і загальнолюдських традицій. Але до цієї закономірності, фатальності додавався людський фактор (помилки останніх керівників). Китай, керований комуністами продовжує існувати, але він пішов на компроміс з капіталізмом, поступився комуністичними принципами (тобто виправив помилки теорії і практики соціалізму), став не “чистим” соціалізмом. І капіталізм зберіг своє існування, втративши “чистоту” капіталізму, його класичний вид.

Взаємодія об’єктивного і суб’єктивного відкидає фаталізм і волюнтаризм. Якщо об’єктивістськи тлумачити суспільні закономірності як непереборні історичні історії, то таке пояснення виправдовує те, що є і нібито нічого на краще в суспільстві змінити не можна. Об’єктивізм, фаталізм орієнтують людей на споглядальність, пасивність. Сам суспільно-історичний досвід вчить, що у суспільстві, де все здійснюється через діяльність людини можна завжди щось змінити. І ця зміна може бути навіть суттєвою і більш прогресивною, гуманною. На цій основі гуманізується сьогодні світ, суспільства.

Якщо зміни в суспільстві можливі і вони здійснюються через діяльність людей, то в такому разі необхідно постать питання: від яких людей залежить зміна. Ця зміна залежить від активних груп людей, які вміють організувати, мобілізувати великі маси людей на певну зміну. Такі активні групи людей організовують клас, націю, народ, людство на певні звершення.

Людина повинна діяти не згідно об’єктивістському розумінню обставин (те, що є змінити не можна, лише треба підкорятись), своєї суб’єктивістської волі (що хочу, те й роблю), а згідно становленню добра у світі, утвердженню блага, істини, красоти, свободи, використовуючи найновіші знання про природу, суспільство, людину. Людина має можливість проявити свою свободу.

1.2. Суспільство як складноорганізована система.

Пізнання суспільства вимагає системного підходу, оскільки суспільство є система і до того ж складна і саморозвиваюча.

Системи ділять на малі (прості), що включають 103 елементів, великі саморегульовані – до 106 елементів і саморозвиваючі – 1010 – 1014 елементів. Системи різнять по кількості елементів і характеру зв’язків. Зв’язки і визначення елементів можна характеризувати в категоріях частини і цілого, речі і процесу, причинності, випадковості, можливості, необхідності, простору і часу. Ці категорії складають матрицю опису механічних систем. Машини, механізми, об’єкти науки були взірцями малих і простих систем.

Навіть суспільство розумілось як проста механічна система (Ламетрі, Гольбах). Сен-Сімон і Фур’є намагались знайти закон притягання за пристрастями, аналогічний ньютонівському закону всесвітнього тяжіння. О. Конт хотів побудувати теорію суспільства як соціальну механіку.

При переході до пізнання великих систем категоріальний апарат розвинутий на основі класичної механіки стає неадекватним і вимагає змін, коректив, доповнень. Великі системи мають нові характерні ознаки. Вони діляться на відносно автономні підсистеми, в яких проходять масові, стохастичні взаємодії елементів. Цілісність системи уже вимагає особливого блоку управління, прямих і зворотних зв’язків між ним і підсистемами. Великі системи гомеостатичні. В них є програма функціонування, яка визначає команди управління, коректує поведінку системи на основі зворотних зв’язків. Складними системами є автоматичні станки, заводи-автомати, системи управління космічними кораблями, автоматичні системи регуляції вантажних потоків з використанням комп’ютерних програм. У живій природі і суспільстві – це організми, популяції, біогеоценози, соціальні об’єкти. Це стійкі відтворювані організованості11Див.: Степин В. С. Самоорганизующиеся системы и постнеклассическая рациональность. – Вопросы философии 2003, №8, - С. 8

. Ціле тут уже не вичерпується властивостями частин. Виникає системна якість цілого. Частина всередині цілого і поза ним має різні властивості. Наприклад, органи і окремі клітини в багатоклітинних організмах спеціалізуються, тобто мають нову якість, але в рамках цілого. Механічне ціле можна розібрати на частини і зібрати знову. З клітиною, організмом таке неможливо зробити.

Причинність у великих системах не можна розуміти жорстко, однозначно, вона має ймовірний і цільовий характер (імовірнісна і цільова причинності). У причинності відповідно враховується стохастичний характер взаємодій в підсистемах або діяння програми саморегуляції як цілі, що забезпечує відтворення системи. Крім зовнішнього часу і простору вводиться поняття внутрішнього часу і внутрішнього простору – “біологічний час”, “соціальний час”, “соціальний простір”.

Складні саморегулюючі системи стало легше пізнавати на основі теорії систем, теорії інформації, кібернетичних концепцій, квантової фізики. Класичні поняття “координата”, “імпульс”, “енергія”, “час” виявили свою обмеженість. Був сформований принцип доповняльності причинного і просторово-часового опису. Імовірнісна причинність доповнювала механічну причинність. Ще більш складними є саморозвиваючі системи. Такі системи характеризуються розвитком , в ході якого здійснюється перехід від одного виду саморегуляції до іншого. Таким системам притаманна ієрархія рівнів організації елементів, здатність породжувати в процесі розвитку нові рівні. Кожний новий рівень зворотно впливає на ті, що вже виникли, перебудовує їх і система може утворити нову цілісність. Нові рівні організації диференціюють систему, в ній виникають нові елементи, підсистеми. Перебудовується блок управління, прямих і зворотних зв’язків. В суспільстві речі, явища, процеси які свідомо створює людина мають своє об’єктивне “життя”, свій об’єктивний рух, розвиток, функціонування незалежне від людини. І тому те, що робить людина в даний момент, тут і тепер вона не знає у що воно виллється, який буде наслідок, результат. І дуже часто цей результат не співпадає із першопочатковим задумом діячів.

Ф. Енгельс писав, що люди, які хвалились тим, що зробили революцію завжди на другий день переконувалися, що здійснена революція зовсім не подібна