Зближення структури і дії, наголос на волюнтаризм, свободу волі вказує праця П. Бергера і Н. Лукмана „Соціальне конструювання реальності”. Ідеї К. Маркса про практику, теорія „соціальної дії” М. Вебера, „волюнтаристична теорія дії” Т. Парсона, а також праці інших соціологів мають значення для розвитку діяльнісно-структурної парадигми.

У найбільш впливових сучасних соціальних теоріях доведено, що соціальна реальність структурована 1) соціальними відносинами, об’єктивованих у правилах, цінностях і 2) соціальними уявленнями людей про ці відносини. Об’єктивна детермінація поєднується суб’єктивною з боку соціальних акторів, діючих суб’єктів, їхніми схемами сприйняття світу і власних практик.

Свобода і раціональність є інтенціями соціальної дії. Соціальна дія-один із модулів соціального буття, вона вільна. Раціональна й зорієнтована у своїх цілях та наслідках на інших. Такі дії не тільки відтворюють існуючий порядок речей, але створюють нові форми соціальної реальності.

За Вебером соціальна дія максимально раціональна і максимально вільна, коли виникає із потреби досягти якоїсь мети відносно принципів максимальної корисності.

У роботі Т. Парсонса „Структура соціальної дії” соціальна дія характеризується як:

суб’єктивна (оскільки стосується внутрішнього духовного процесу людини);

об’єктивна і раціональна, зорієнтована на інструментальні цінності;

нераціональна, бо являє собою вибір між альтернативами;

системна, має часовий вимір.

Т. Парсон подолав веберівські обмеження соціальної дії, акцентуючи увагу на суб’єктивності процесу прийняття рішень, стихійному раціоналізмі дії.

Соціальні дії мають не тільки природно-чуттєве походження, матеріальне, утилітарне, а й позаматеріальне, свобідне, духовне. Дії поза матеріальною метою виростають із інтелектуально-моральних, естетичних потреб і є найважливішим виявом сутності людини. Останнє розширює раціональність дії.

Специфічним проявом раціональності є і гра. Гра відбиває здатність людини вийти за межі буденності, відірватися від звичного і стандартного. Гра надає відчуття свободи. Процес гри „переграє” гравця. В грі людина прагне до ризику.

Соціальна дія конкретна, бо відбиває суб’єктивні смисли діючого актора, його біопсихічні та соціокультурні особливості. Об’єктивний бік дії становлять структурно-культурні чинники, контексти оточення. Конкретність соціальної дії є суб’єктивно-об’єктивна (залежить від конкретного суб’єкта і конкретних об’єктивних умов). Дія є і абстрактною, бо утверджує місце суб’єкта в системі суспільних відносин.

Типами соціальних дій за О. Куценко є інструментальні, моральні. Інтелектуально-чуттєві, ігрові. Соціальними продуктами інструментальних дій є матеріальні, символічні, культурні, соціальні блага, моральних нормативна моральна практика, інтелектуальних форми різних видів творчості, ігрових структури ризиків.

Соціальна дія завжди зорієнтована на інших і має тенденцію набувати характеру упорядкованих взаємодій. Упорядковані взаємодії стають соціальною практикою. Людина є діячем, актором, агентом соціальних змін і стабільності. Дія завжди має структурно-культурний контекст. Одним із значних чинників соціальної дії є невизначеність умов дії.

Расово-антропологічна школа пояснює суспільний розвиток „расовим добором”, боротьбою „вищих” і „нижчих” рас. Її заснував французький філософ і письменник А. Гобіно (1816-1882). Органічна школа розглядала суспільство подібно до живого організму з його розподілом функцій між різними органами. Засновник цієї школи німецький соціолог А. Шефле. Соціал-дарвіністська школа зводила закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, принципів природного добору, боротьби за існування і виживання найбільш пристосованих організмів. Найбільшим представником цієї школи вважається польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович (1838-1909).

В кінці 19 ст. географічно-біологічні напрями соціології зазнали кризи, вони були неспроможні пояснити цілий ряд суспільних явищ. Посилюється психологічний напрям в соціології. Вчені звернулись до аналізу мотивації, психологічних механізмів в поясненні поведінки людини.

Прагнення соціальне пояснити психологічним було ненауковим. Тому у психологічній соціології виділяють такі напрями:

психологічний еволюціонізм;

інстинктивізм;

„психологія народів”;

групова психологія;

інтеракціонізм;

Засновник психологічного напрямку в американській соціології Л. Ф. Уорд (1841-1913) дійшов висновку, що з появою людства єдина еволюційна нитка роздвоюється і спонтанний розвиток стихійних сил (генезис) доповнюється свідомими діями людини, що ставить собі цілі (телезисом, від англ.-ціль). З появою людини з’явилася свідома еволюція. Первинними соціальними силами є бажання, пов’язані з підтриманням життя індивіда (потреба в їжі, одязі, житті). На основі первинних соціальних бажань формуються складніші – інтелектуальні, моральні, естетичні бажання. Телезис є як індивідуальний так і колективний.

Американський соціолог Ф. Г. Гіддінг (1855-1931) доводив, що суспільство – психічне явище, а тому соціологія повинна поєднувати соціологічне пояснення з психологічним.

Теорія соціальної цілераціональної дії М. Вебери. Ґрунтується на когнітивній презумпції її цілераціональності, виходить із прозорості відношення цілі і засобів. Дія вважається цілераціональною, якщо агент соціальної дії, керуючись типовими мотивами в ситуації суспільно-нормальних „фонових” очікувань, досягає поставлених цілей мінімальними засобами.

Соціально-феноменологічна концепція визнає наявність стійких типізацій (соціокультурних взірців), що акумулює соціально-виправданий людський досвід. Саме вони виступають в якості когнітивної схеми розуміння типічної соціальної дії в системі типічних засобів і цілей

Структурно-функціональна модель. Соціально-онтологічною передумовою евристочності цього методу є наявність стійкого і високо структурованого суспільства з чітко розподіленою системою інституціональних ролей.

Принцип соціальної філософії, який пояснює соціальні явища винятково діями природних причин: фізичних, географічних, біологічних є натуралізм. У 17-18 ст. натуралізм мав прогресивне значення, оскільки орієнтував вчених на виявлення об’єктивних чинників розвитку суспільства. Але натуралізм не з’ясував специфіки суспільства.

Фур’є намагався створити „соціальну науку” на основі вчення Ньютона про всесвітнє тяжіння. Географічна школи в соціології пояснювали суспільство кліматичними умовами, географічним середовищем. Біологічний напрям в соціології визначальним для суспільства вважав біологічні та расові особливості людей. Натуралізм характерний для стихійного, природничонаукового, механістичного та вульгарного матеріалізму.

Основними недоліками натуралізму є нехтування якісною своєрідністю людини, заперечення людської свободи, активності; уподібнення людини соціальному, а тому, суспільство-механічному агрегату індивідів-атомів.

З натуралізму випливає механіцизм, які є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму,