Поппер розрізняє історичний та історицистський підходи до суспільних явищ. Історичний підхід – звичайний науковий підхід, який характеризується аналізом фактів і формуванням законів. Історицистський підхід визнає діяння в суспільстві незмінних універсальних законів, тенденції суспільного розвитку приймає як закон.

Поппер висуває такі аргументи проти історицизму:

хід людської історії залежить від росту людських знань;

не можливо раціонально передбачити хід історичного розвитку;

як вважає Поппер, ми повинні відкинути можливість теоретичної історії або історичної науки про суспільство, яку можна було б порівняти з теоретичною фізикою.

К. Поппер довів, що помилково складати глобальні плани, проекти, зміни суспільного життя. Краще йти на „часткове лагодження” часткову технологію. Свій підхід до проблеми соціальних наук і соціального життя він називає технологічним.

Практичний технологічний підхід спрямований на розв’язання конкретних практичних проблем, сприяє вибору проблем, дисциплінує „спекулятивні нахили”, змушує, щоб теорії відповідали стандартам якості і практичної перевірки. Мислення Поппера негативістське, заперечне, з протилежним знаком. Тому він вважає, що основне завдання в якості технології _„вказати, яких цілей не можна досягти”! Кожен закон, за Поппером, можна виразити так: те-то і те не може статися. Наприклад збереження енергії можна висловити таким чином: „Не можна збудувати вічного двигуна”, закон –ентропії – так: „Не можна збудувати машину із коефіцієнтом корисної дії, що дорівнює сто відсотків”. Див.:Поппер К. Злиденність історицизму (фрагменти). Філософська і соціологічна думка. 1990,№10. Це на думку Поппера, є технологічна форма природничонаукових законів.

В соціальних науках узагальнення прив’язані до конкретних історичних періодів. Тому відкриті закони не можна вважати універсальними законами суспільного життя. Вони і не можуть бути чинними для будь-якого суспільства. В соціальних науках ніколи не можна бути впевненим, що ми відкрили істинний універсальний закон, оскільки не можемо знати чи він діяв в минулому ( де були інші обставини) і чи буде діяти в майбутньому (коли зміняться обставини).

Соціокультурний підхід розглядає суспільство в єдності культури і соціальності (сукупності взаємовідносин між людьми як умови існування і розвитку їх). Він аналізує всю складність взаємовідносин між людьми, певними їх групами та між особистістю і державою, а також суспільства. В центрі тут стоїть людина як біопсихосоціокультурна істота. Суспільство розуміється як соціокультурна система, яка виникає і розвивається в результаті взаємодій людей як розумних і моральних істот. Цей підхід особливо застосовує російський філософ Лапін М.

Взагалі підхід до суспільства має бути комплексним, синтетичним, економічним, політичним, культурним, людським (людський вимір), соціально-структурним, діяльнісним, цивілізаційним, формаційним і т. д.. Має бути і визначальний підхід, той без якого не може існувати суспільство, бути. Виділити ту сферу діяльності, яка в першу чергу задовольняє виживання людей. Спочатку треба мати їжу , чисте повітря і чисту воду, одяг і житло, щоб жити, а потім думати, творити, розважатись, насолоджуватись. Таким визначальним підходом є соціально-економічний.

Щоб зрозуміти суспільство треба знати його нормальний стан, тобто дослідити природні, гармонійні соціальні процеси і структури, стійкі, життєздатні явища.

Людина прагне подолати зло, потворне, шукає і створює добро, красу, справжнє, глибинне, сутнісне.

Екологізація діяльності людини – необхідний фактор сучасного суспільно-історичного розвитку.

Наукове розуміння суспільства, його історії сьогодні неможливе без аналізу екологічних процесів, екологічної діяльності людини. Екологічна діяльність – це збереження динамічної рівноваги між суспільством і природою або відновлення такої рівноваги. Основою екологічної діяльності є постійна потреба суспільства в екологічно чистій природі. На жаль, в екологічній діяльності, як і в інших видах діяльності, результати не завжди співпадають з метою. На приклад, знищуючи шкідливі види комах чи якихось інших шкідників, засмічуємо хімічно шкідливими речовинами довкілля.

Екологічна діяльність має матеріальну сторону (виробнича діяльність щодо покращення і збереження навколишнього середовища) і духовну (формування екологічної свідомості, екологічної моралі).

Відомо, наскільки сьогодні зросла роль містобудівників у створенні екологічно безпечних умов для життєдіяльності людини. Складаються територіальні комплексні схеми охорони природного середовища в різних районах тої чи тої країни. Порушення територій з втратою їх стійкості внаслідок помилково заданих режимів землекористування, а, отже, і природокористування в багатьох випадках проявляється у вигляді небезпечних екологічних процесів. Стратегічний розвиток культури людського співтовариства залежить від особливостей розвитку Землі як планети.

Визначальним фактором в розвитку сучасної цивілізації і культури є екологізація діяльності людини. Необхідно перебудувати діяльність суспільства, враховуючи екологічну кризу, зберегти і посилити імунну систему Землі.

В процесі екологічної діяльності складаються певні екологічні відносини як відносини людьми, країнами щодо їх відношення до природи.

Екологічна діяльність тісно переплітається з діяльністю щодо перетворення суспільства. В умовах екологічної кризи зростає потреба в екологічній діяльності. Коли екологічна криза стає причиною поглиблення кризи соціально-економічної, вона може бути додатковим фактором визрівання суспільних реформ чи навіть революцій.

Взаємодія природи і суспільства закономірно приводить до екологічного протиріччя, яке згодом переростає в екологічну кризу. Існують два типи екологічної ситуації:

ситуація динамічної рівноваги між природою і суспільством;

екологічна криза.

Екологічна криза – порушення динамічної рівноваги системи „природа – суспільство”, загострення суперечностей її. Розрізняють локальні, регіональні і світові (глобальні) екологічної кризи. Екологічні кризи можна поділити на природні, викликані змінами в природі без втручання людини і антропогенні, викликані людською діяльністю.

Взаємодія суспільства і природи є невід’ємною постійною складовою історії людства. Ця взаємодія формувала певну культуру, яку тепер називають екологічною. Об’єктом екологічної культури є система взаємодіяння „природа – суспільство”.

Вона зумовлює відповідність суспільної діяльності потребам природного середовища. Людська діяльність має мати екологічну спрямованість і в