Екологічна діяльність – перетворювальний процес в системі суспільство – природа, з метою встановлення гармонізації засобами найновіших технологій.

Уже найдавніше світосприймання людини базувалось на визнанні глибокої залежності життя людей від природи, її ритмів, циклів. Стихіям природи поклонялись як божествам. Ще давньоєгипетські жерці виробляли певні норми природокористування вчили здійсненню меліорації та зрошуванню. Екологічну загрозу вони бачили не в людині, а в стихійних лихах, зокрема в розливах Нілу.

В давній Індії сформувався культ живої природи. Її культуру пронизує вчення про єдність природи в усіх її виявах. Давньокитайська міфологія поєднує Небо – Землю – Людину. В усіх міфах ритуалах, символах людина проголошує єдність з природою. Навіть розчиняється в природі, зливається з нею. В уяві вона й оволодіває природою. Світ сприймався цілісно, як єдиний організм.

По мірі розвитку суспільного життя людини (осілий спосіб життя, прогрес землеробства, виникнення залізних знарядь праці, розвиток міст і держав, збільшення чисельності людей і т. д.) природа зазнавала щораз більший тиск з боку діяльності людини. Антропогенне навантаження на природу зростало.

Античні вчені, мислителі, філософи започатковують теоретичне обґрунтування ставлення людини до природи. Батько медицини – Гіппократ у трактаті „Про повітря, воду і місцевість” пише про зв’язок людини і природи , умови проживання людини у природному комплексі, від чого залежить її здоров’я і життя. У трактаті „Політика” Аристотель звертається до політико-екологічних аспектів суспільства. Антична культура в цілому мала антропоморфічний характер. Система заборон регулювала поведінку людини стосовно природи. Єдність людини і природи нерідко пов’язувалась з благом і долею (фатум). Все сплетено одне з одним, все супідрядне і впорядковане в єдиному, вчив Марк Аврелій.

Згодом руйнувались традиційні форми єдності людини з природою. Уже римляни стали відноситись до природи мільки утилітарно. У середні віки християнська релігія порушила античну гармонію людини і природи, мікро – і макрокосмосу, протиставивши людину як найвище творіння Бога іншим тваринам. Християнство звільнило людину від боязні природи і утвердило думку, що природа віддана Богом в розпорядження, користування, володіння людини. Людина стала протиставляти себе природі, ставати над природою, панувати над нею. Все матеріальне земне, плотське зводилось до презирства і протиставлялось духовному. Це було безглузде і протиприродне уявлення про взаємозв’язок Духа і тіла, матеріального і духовного, свідомості і матерії, буття і мислення. Якщо в язичництві домінувала поетизація природи, захоплення її красою і таємничістю, то в християнстві панує ідея зверхності людини над природою, підкорення природи людиною. І це перейшло в європейську культуру, завдання науки і техніки.

Просвітницька епоха в особі найвидатніших мислителів (Ф. Бекон, Р. Декарт) стала повчати людей: „над природою не владарюють, якщо їй не підкоряються”. Але в особі інших мислителів, наприклад, Й. Фіхте, розтлумачувалась установка на безмежне владарювання людини над природою.

Пізнаючи природу і на основі цього перетворюючи її, людина руйнує природу і врешті-решт знищує себе.

Людина поступово, але неухильно йшла до екологічної кризи, розвиваючи науку і техніку, розширюючи масштаби виробничої діяльності.

Антропогенні викиди вуглекислого газу і деяких інших газів, розпилення аерозолів затримують довгохвильове (теплове) випромінювання нашої планети і це приводить до підвищення середньої температури на поверхні Землі; забруднення океанів, морів, озер, рік, пригнічує біоту, скорочуються природні харчові ресурси людства; у забруднених акваторіях морських портів скорочується випаровування і тому змінюється структура енергообміну між водневою поверхнею і атмосферою, що є основним регулятором земного життя. В атмосферу поступає менше вологи, необхідної для біоти; збільшуються пустині і напівпустині;скорочуються площі тропічних лісів і лісів Сибіру (північна тайга), що є легенями Землі і виробляють основну масу кисню; зменшується щільність озонового шару Землі, що негативна впливає на рослин планети; зростає генетична неповноцінність людства, діти народжуються з відхиленням від норми; виникає проблема невідповідності між зростаючими потребами людства, зростаючою його кількістю і зменшуючи ми запасами природи, збіднюваної планети; ґрунт втрачає плодючість, зменшується продуктивність природної біоти; скорочується різноманітність флори і фауни, а це приводить до нестабільності біосфери що може привести до незворотних шкідливих процесів. Може настати неузгодженість світових постійних, констант.

В результаті людської діяльності порушена рівновага природних циклів. Старі потенціали розвитку людства вичерпані. Наші моральні основи, наш духовний світ, поведінка в біосфері не відповідають умовам життя, яке склалось. Діяльність людини веде до деградації біосфери і не здатна гарантувати існування Людини. Людина підійшла до межі, один необережний крок і ми в безодні, зникаємо з лиця Землі.

Екологічні проблеми стали складовою економічної, культурної і зовнішньої політики держави. Екологічна політика як регуляція відносин між суспільством і природою вийшли за межі національних і регіональних рамок. Майбутнє за політикою соціальною й екологічною.

Підприємець чи виробник, який забруднює природне довкілля більший злочинець, ніж дрібний злодій.

Сьогоднішні економічні аналізи ігнорують роль природних ресурсів у виробництві, кризові екологічні явища. В аналізі виробництва, розподілу і кінцевого використання сукупного суспільного продукту і валового внутрішнього продукту (ВВП) і побудованій на цьому моделі розвитку економіки руйнування запасів природних ресурсів і біосфери в цілому немає ніякої вартості. В базових вимірювальних економічних інструментах ігнорують деградацію природних ресурсів і зростаючі навантаження на системи життєзабезпечення, такі, наприклад, як клімат і біорізноманітність.

У всьому світі темпи росту ВВП – основний показник економічного прогресу. Але поглиблення глобальної екологічної кризи вимагає змінити цей показник. Система національного аналізу економіки скриває екологічну правду і дає хибні орієнтири політикам. Посилює ілюзію нібито економіка і оточуюче середовище розділені. А насправді необхідний синтез економіки