Сама природа людини, спільне проживання з іншими зумовлювали виникнення суспільства і держави. Люди різні між собою за здібностями, схильностями до тої чи тої діяльності і тому вони потрібні один одному для задоволення різних потреб, бажань, смаків. З цього виходили Платон і Аристотель в поясненні появи суспільства.

Щоб контролювати самих себе люди відчужують державі (суспільству) власну свободу, заявляють в Новий час Гоббс і Руссо.

Поділ праці і обмін товарами, за А. Смітом, основа спільності людей, їх специфічна риса.

Отже, у виникненні суспільства лежить людське природне начало: нерівність здібностей; необхідність обміну цими здібностями, діяльностями та їхніми результатами для задоволення різних потреб і бажань; агресивність природного стану людей “війна всіх проти всіх” як писав Габбс вимагає колективного морального і правового контролю; “залежність всіх від всіх” (Гегель); природні інстинкти до спільності, єднання.

1.2. Суспільство як складноорганізована система.

Пізнання суспільства вимагає системного підходу, оскільки суспільство є система і до того ж складна і саморозвиваюча.

Системи ділять на малі (прості), що включають 103 елементів, великі саморегульовані – до 106 елементів і саморозвиваючі – 1010 – 1014 елементів. Системи різнять по кількості елементів і характеру зв’язків. Зв’язки і визначення елементів можна характеризувати в категоріях частини і цілого, речі і процесу, причинності, випадковості, можливості, необхідності, простору і часу. Ці категорії складають матрицю опису механічних систем. Машини, механізми, об’єкти науки були взірцями малих і простих систем.

Навіть суспільство розумілось як проста механічна система (Лиметрі, Гольбах). Сен-Сімон і Фур’є намагались знайти закон притягання за пристрастями, аналогічний ньютонівському закону всесвітнього тяжіння. О. Конт хотів побудувати теорію суспільства як соціальну механіку.

При переході до пізнання великих систем категоріальний апарат розвинутий на основі класичної механіки стає неадекватним і вимагає змін, коректив, доповнень. Великі системи мають нові характерні ознаки. Вони діляться на відносно автономні підсистеми, в яких проходять масові, стохастичні взаємодії елементів. Цілісність системи уже вимагає особливого блоку управління, прямих і зворотних зв’язків між ним і підсистемами. Великі системи гомеостатичні. В них є програма функціонування, яка визначає команди управління, коректує поведінку системи на основі зворотних зв’язків. Складними системами є автоматичні станки, заводи-автомати, системи управління космічними кораблями, автоматичні системи регуляції вантажних потоків з використанням комп’ютерних програм. У живій природі і суспільстві – це організми, популяції, біогеоценози, соціальні об’єкти. Це стійкі відтворювані організованості11 1. Див.: Степин В. С. Самоорганизующиеся системы и постнеклассическая рациональность. – Вопросы философии 2003, №8, - с8. нові характеристики.

. Ціле і частина тут мають ціле уже не вичерпується властивостями частин. Виникає системна якість цілого. Частина всередині цілого і поза ним має різні властивості. Наприклад, органи і окремі клітини в багатоклітинних організмах спеціалізуються, тобто мають нову якість, але в рамках цілого. Механічне ціле можна розібрати на частини і зібрати знову. З клітиною, організмом таке неможливо зробити.

Причинність тут у великих системах не можна розуміти жорстко, однозначно, вона має ймовірний і цільовий характер (імовірнісна і цільова причинності). У причинності відповідно враховується стохастичний характер взаємодій в підсистемах або діяння програми саморегуляції як цілі, що забезпечує відтворення системи. Крім зовнішнього часу і простору вводиться поняття внутрішнього часу і внутрішнього простору – “біологічний час”, “соціальний час”, “соціальний простір”.

Складні саморегулюючі системи стало легше пізнавати на основі теорії систем, теорії інформації, кібернетичних концепцій, квантової фізики. Класичні поняття “координати”, “імпульс”, “енергія”, “час” виявили свою обмеженість. Був сформований принцип доповняльності причинного і просторово-часового опису. Імовірнісна причинність доповнювала механічну причинність. Ще більш складними є саморозвиваючі системи. Такі системи характеризуються розвитком , в ході якого здійснюється перехід від одного виду саморегуляції до іншого. Таким системам притаманна ієрархія рівнів організації елементів, здатність породжувати в процесі розвитку нові рівні. Кожний новий рівень зворотно впливає на ті, що вже виникли, перебудовує їх і система може утворити нову цілісність. Нові рівні організації диференціюють систему, в ній виникають нові елементи, підсистеми. Перебудовується блок управління, прямих і зворотних зв’язків. В суспільстві речі, явища, процеси які свідомо створює людина мають своє об’єктивне “життя”, свій об’єктивний рух, розвиток, функціонування незалежне від людини. І тому те, що робить людина в даний момент, тут і тепер вона не знає у що воно виллється, який буде наслідок, результат. І дуже часто цей результат не співпадає із першопочатковим задумом діячів.

Ф. Енгельс писав, що люди, які хвалились тим, що зробили революцію завжди на другий день переконувалися, що здійснена революція зовсім не подібна на ту, яку вони хотіли зробити. Це те, що Гегель називав іронією історії, хотіли одне, а вийшло інше і навіть протилежне.

Чому має місце така іронія історії, таке перетворення цілі політичного чи господарського руху у свою протилежність? Недостатність інформації, знань про: 1) Якості (психічні, соціальні) суб’єктів, діячів; 2) причини та умови цих рухів (кожен з учасників суспільних рухів має свій інтерес); 3) неправильні методи реалізації задуманого плану; 4) переродження суб’єктів діяльності, коли вони стають керівниками.

Складні саморозвиваючі системи характеризуються відкритістю, обміном речовиною, енергією, інформацією з зовнішнім середовищем. В таких системах формується інформаційні структури, що фіксують особливості її взаємодії із середовищем, “досвід” таких взаємодій. Такі структури є програмами поведінки системи.

До таких систем