Соціальна структура суспільства

У суспільстві живуть, діють і взаємодіють окремі особи та групи осіб. На кожному етапі свого розвитку суспільство виступає у формі більш менш стабільних груп людей, об’єднаних спільними економічними національними інтересами, територіальною і мовною спільністю, особистою схильністю. Сукупність різних відносно стійких соціальних угрупувань, певна їх взаємодія становить соціальну структура суспільства. Найважливішими елементами соціальної структури суспільства є родоплемінні, національні та інтернаціональні спільності людей: рід, плем’я, народність, нація, класи, міське і сільське населення, працівники фізичної та розумової праці, виробничі та невиробничі колективи. Маркс вважав, що головним, визначальним елементом соціальної структури докомуністичних формацій (класово-антогоністичних суспільств) є класи. Це положення випливає із абсолютизації економіки, матеріального виробництва.

На противагу марксистській класовій структурі суспільства філософія ХХ століття досліджувала соціальну стратифікацію суспільства і соціальну мобільність. Соціальна стратифікація (від англійського слова «страт», що означає верства). – це система ознак і критеріїв соціального розташування, соціальної структури. Соціальні групи, верстви виділяються на основі таких ознак, як освіта, психологія, побут, зайнятість, доходи. Розрізняють одномірну стратифікацію, коли групи діляться на основі сукупності ознак. На основі концепції соціальної стратифікації відкидається марксистська теза про наявність антагоністичних класів у капіталістичному суспільстві. Суспільство ділиться на «вищі» , «середні» та «нижчі» класи та страти. Ця остання класифікація є більш адекватна реальному стану речей, ніж марксистський класовий антагонізм.

Згідно з теорією соціальної мобільності в будь-якому суспільства неминуча нерівність, але і необхідна свобода соціального пересування людей, переміщення з одного класу в інший у відповідності з їх особистими здібностями, зусиллями.

Марксизм недооцінював і знецінював роль інтелігенції, а отже і інтелігентності в суспільстві, суспільному розвитку. А втім, інтелігенція для кожного народу, нації виступає суб’єктом самосвідомості, носієм культурно-історичної цілісності. Це найбільш освічена частина суспільства, епохи, виразник загальнолюдського начала. Класовий підхід зводив інтелігенцію до аморфного соціального прошарку, який займає місце між робітниками і селянами. На основі комуністичних ідей прогнозувалося злиття інтелігенції зі селянами та робітниками в єдиний класовий і соціально-однорідний народ.

Інтелігенцію не можна збагнути, оцінити тільки на основі соціально-класового статусу. Інтелігенція – це та найбільш освічена група людей, що служить істині, свободі, справедливості, певному соціальному чи духовному ідеалу. Інтелігентність – це краса думки і дії, вища гармонія духовного та фізичного. Призначення інтелігенції – вчити людей, сіяти добре, розумне та красиве.

Соціальна структура суспільства, крім класів, станів, соціальних груп, включає в себе також і так звані історичні спільності людей, які характеризуються спільними рисами життя, зокрема, спільністю економічного життя, території, мови, особливостями психологічного складу.

Основними формами спільності людей є рід, плем’я, народність, нація, а також інтернаціональні спільності людей типу американського народу, радянського народу.

Рід – це первісний виробничий, соціальний і етнічний колектив докласового суспільства, що мав спільне походження, спільну мову, звичаї, вірування, риси побуту та культури.

Характерною особливістю родової спільності людей є те, що економічні зв’язки і відношення виступають в оболонці родинних зв’язків, їх основою є кровна спорідненість. Економічна основа роду – групова власність (колективне володіння землею й основними знаряддями виробництва) і колективна праця. Духовне життя роду безпосередньо впліталось в матеріальне виробництво, регулювалось авторитетом старійшин.

З розвитком виробництва роди зростали кількісно й об’єднувались між собою в племена. Плем’я має ті ж ознаки, що і рід, а також свою територію, яку охороняло від загарблення. Плем’я об’єднувались у племена, а ті в свою чергу в союзи племен.

Виникнення власності та класів відсуває на задній план родову спільність. Виникає класовий поділ суспільства, класовий антагонізм, держава. Племена переміщуються, втрачаються родинні зв’язки. На цій основі виникає історична спільність – народність.

Народність – це спільність людей, що проживають на одній території і зв’язані спільною мовою, особливостями психічного складу та способу життя, закріплених у зв’язках і традиціях, а також спільністю економічного життя. Проте економічна спільність не досить стійка, оскільки, особливо в період феодалізму, існує роздрібненість країн і народів.

Народність – це форма спільності людей в рабовласницькому та феодальному суспільстві. Вона виростає з об’єднання племен, близьких за своїм походженням і мовою, а також з племен, далеких між собою. Наприклад, древньоруська народність склалася з ряду східнослов’янських племен і асимільованих ними неслов’янських племен.

Виникнення народності сприяло розвитку виробництва, нагромадженню й обміну виробничим досвідом і досягненнями культури, вдосконаленню мови, форм спілкування. З часом матеріальне виробництво переросло обмежені можливості народності. Натуральне господарство, яке відповідало феодально-кріпосницьким відносинам, уступило місце товарному виробництву. В надрах феодалізму виникають капіталістичні продуктивні сили, відбувається усуспільнення матеріального виробництва. Руйнується феодальна економічна роздрібненість окремих районів. Виникає спільний ринок. Все це приводить до інтернаціоналізації всього життя суспільства, зокрема, до стійкої економічної спільності.

На основі цих змін у розвитку виробництва, зокрема, єдності економічного життя, виникає нація.

Нація – це стійка соціально-етнічна спільність людей, що виникла на основі спільності економічного життя, території, мови, психічного складу, що проявляється в особливостях культури. На відміну від народності нація більш стійка спільність в економічному відношенні. Нації формуються в період утвердження капіталізму. Для індустріального капіталізму характерне пробудження національного життя і національних держав. Це перша тенденція. Другою тенденцією є почащання відносин між націями, ломка національних перегородок, шлях до інтернаціональної єдності в економіці, політиці, науці, культурі, спорті. Світовий ринок консолідує нації, створює основи для світової системи господарства.

Марксизм-ленінізм, абсолютизуючи класовий підхід, недооцінював національне і взагалі ставив націю нижче класу. Пріоритетність класового над національним, розуміння інтернаціоналізму тільки як пролетарського (тобто як