Інструментальний (матеріалістичний) підхід пояснює політичне насильство зовнішніми щодо людини економічними, соціальними і політичними умовами. Н. Смелзер досліджував структурні фактори насильства і довів, що повстання, революції, соціально-політичні рухи виникають із нерівноваги макросоціальних структур: 1) фактор структурного сприяння (протест можливий проти діяння окремих соціальних інститутів, які не ототожнюються з державою в цілому); 2) фактор структурної напруженості (співвідноситься з економічними проблемами безробіття, бідності, перерозподілом доходів, влади, статусу); 3) фактор переконаності (залежить від поширення ідей і переконань про причини соціальних проблем і можливості їх розв’язання; 4) фактор прискорення (специфічні інциденти і події, які прискорюють соціальний протест); 5) фактор мобілізації участі (зв’язаний з організаційними можливостями і роллю опозиційних сил); 6) фактор неефективності соціального контролю (зв’язаний із здатністю держави контролювати і придумувати різні протести, бунти). Ефективність самого соціального контролю залежить від співвідношення контролю і управління конфліктами і стабільністю.

Структурно-функціональний (ідеологічний) підхід зв’язаний із ідеями соціолога Т. Парсонса. Він розглядає суспільство, як головний елемент конфлікту, надаючи особливого значення культурі, соціальним інститутам в збереженні та підтриманні стабільності. За Парсонсом, умовою стабільності є така «культурна система», яка узгоджується з внутрішнім механізмом потреб ї акторів. Цей механізм зв’язаний із задоволенням і орієнтацією. Аспект задоволення зв’язаний із питанням, що актор (громадянин) може отримати від системи (держави) при взаємодій з нею і в скільки йому це обійдеться. Громадянин хоче добитися позитивного балансу між задоволенням і витратами на нього. Орієнтаційний аспект механізму усунення конфлікту зв’язаний з питанням як організувати відношення із зовнішніми об’єктами, щоб вони відповідали інтересам особистості. На основі цього механізму діють три функції соціальної системи – адаптація, інтеграція, гармонізація.

Сучасні форми політичного насильства пояснюють нерівномірність цивілізаційного розвитку, який породжує ресурсний дефіцит відсталих в розвитку соціальних груп і дискримінацію цих груп. В країнах, де має місце соціо- і етнокультурна різнорідність існує орієнтація на різні системи соціокультурних цінностей. «Конфлікт цінностей» може бути основним джерелом соціальної конфліктності. Настання конфлікту зростає, коли існує розрив між пануючими державними структурами. Коли соціокультурний розвиток випереджує рівень розвитку політичної системи стан стає найбільш конфліктонебезпечним. Ресурсний дефіцит, що призводить до конфліктів має три джерела: 1) вичерпання ресурсів; 2) збільшення споживання ресурсів; 3) нерівномірний розподіл ресурсів.

До нестабільності веде розрив між розвитком політичних інститутів і процесами зміни економіки, соціальної системи. Причиною нестабільності будь-якої системи може бути її ускладненість. «По мірі ускладнення організації систем проходить одночасно прискорення процесів розвитку і зниження рівня їх стабільності»11 (Моисеев Н. П. Универсальный эволюционизм. – Вопросы философии, 1991, №3, с. 10)

Войовничість, агресивність – всезагальна якість людей, пануюче родове начало. В людині закладено зло, руйнівні сполуки, схильність до непокори, заздрощів, жадібності, панування, владарювання, конкурентності. Але історичний досвід свідчить, що більшість людей не настроєні на війну, бояться її. Під час війни більшість солдат піддаються страху, паніці, втечі. Тому потрібні каральні заходи проти боягузів на війні. Войовничість – не загальнолюдська якість. Люди діляться на миролюбних і войовничих, добрих і злих, бунтарів і поміркованих, вітафілів і некрофілів.

Соціальне життя, поява власності, влади посилили людську агресивність.

Політика, влада насильницькі скрізь і завжди, але форми її та цілі різні. Насильство не завжди виключає розум, а розум – насильство. Насильство щодо нерозумності, злочину, зла є проявом розумності, інколи найвищим його проявом. Форми взаємодії розуму і насильства різноманітні і залежать від конкретної ситуації, епохи, культури. Застосування розумом насильства оцінюється тим, наскільки воно звільнює людину від гніту, від несправедливості. «Царство чистого розуму» неможливе без насильства.

В суспільному, практичному житті насильство необхідний спосіб утвердження і збереження розумності даного історичного типу. Розум однієї пануючої групи, класу здійснює насильство, яке породжує розумне насильство протилежної сторони.

Свобідна воля не завжди є моральна і розумна, а отже насильство не завжди є «узурпацією свобідної волі».11 Гусейнов А. А. Этика ненасилия. – Вопросы философии, 1992, №3, С.72 Гусейнов Р.П. Моральная демагогия как форма апологии ненасилия. – Вопросы философии, 1995, №5, С. 9 Ті люди, групи людей, класи які експлуатують інших людей і нажили багатство за рахунок їх втратили розум, виступ і насильство проти них є розумним, справедливим. Ненасильство може бути добром, якщо воно спроможне усувати насильство (гніт, дискримінацію, експлуатацію). І тоді воно є «моральним еквівалентом війни» (М. Ганді). І тому треба відкинути тезу Л. Толстого «непротивления злу насильством». Ненасильство яке пересилює насильство само стає розумним, моральним насильством.

Політичне насильство є примус, нав’язування волі суб’єкта з метою оволодіння владою. Насильство – примус. Влада – особливий примус. Насильство – функція ситуації, яку неможливо розв’язати без примусу.

Насильство «матеріалізується», стає силою і у випадку революції є насильницьким законом. І оскільки народ – джерело влади, його виступ проти даної влади перетворює свій насильницький закон, незаконне насильницьким шляхом в законне насильство. Народ, нова влада встановлює свої закони. Народне насильство, революція виправдовуються морально і в правовому аспекті.

Але застерігає російський політолог і філософ: «… тут потрібна обережність, щоб уникнути ідеалізму революційної свідомості, яку вони постійно проявляють, стаючи діючою свідомістю. Кожна серйозна революція бачить себе останньою, тобто остаточно встановлюючою «Царство розуму» (в противному випадку їй би забракувало би енергії зробити те, що вона може зробити). Однак жодна не в стані принести повне звільнення, в якому насильство, яке повстало і перемогло співпало би з Розумом. Будь-яка революція породжує структуру панування – нехай навіть і