Поняття демократії можна операціоналізувати і таким чином зрозуміти її конкретику. При операціоналізації поняття демократії виділяють такі формальні аспекти: реальне існування демократичних інститутів і процедур (виборність представників влади, вільні і справедливі вибори, право балотуватись в органи місцевого самоврядування, вільно пропагувати свої ідеї, альтернативна інформація, право формувати незалежні організації, союзи, асоціації). Демократія конкретизується, коли в суспільстві є право організовувати опозицію, конкретні партії, блоки, схильність владного керівництва до компромісів, коли більшість бере участь в політиці.

Сьогодні відчувається криза демократії. Вона проявляється у недовір’ї де інститути виборів, недовір'ї до кандидатів, що борються за владу, у відсутності механізмів контролю громадян над діяльністю вибраної влади, в наступні на пресу і журналістів, в зосередженні влади в руках виконавчих органів, у відчуженні влади від народу і народу від влади, у відсутності демократичної політичної культури.

Постійно вдосконалюються технології здобуття досягнення та утримання влади, соціального управління. Сучасні засоби масової інформації створили для цього нові можливості. Ці можливості в першу чергу стосуються маніпулювання масовою свідомостю.

Маніпулювання – вплив на людей діяти певним чином, але не для своїх інтересів, а чужих. Маніпулювання спрямоване не зміну напрямку людської активності, діяльності, способу мислення. Маніпулювання свідомістю має метою управляти поведінкою людей, контролювати їх шляхом навіювання та нав’язування ідей, установок, мотивів, стереотипів вигідних суб’єктам впливу.

Проблеми пізнання людини

Розуміння людини вимагає дати визначення людини: 1) в природній систематиці тварин; 2) як істоти, що виходить за рамки тварин і протилежна тварині; 3) як представника роду людського; 4) як індивіда, індивідуальність, особистість, суб’єкта; 5) як психологічної істоти; 6) як соціокультурної істоти. Дослідження людини вимагає міждисциплінарного підходу, використання соціально-гуманітарних і природничонаукових наук. Вчені дійшли думки, що є три основні способи дати відповідь на питання «що таке людина?»: 1) дескриптивний; 2) атрибутивний; 3) сутнісний.

Дескриптивний спосіб зводиться до виділення і опису морфологічних ознак, які відрізняють людину від тварини. Такий описовий підхід до людини здійснений природничими науками. Вони описали людину анатомо-морфологічно, фізіологічно, психологічно. Будову головного мозку, виготовлення і використання знарядь праці, мову і схильність до спілкування, пластичність поведінки. Характерними ознаками людини є здатність мислити, здійснювати вільний вибір, формулювати правила моралі і правові закони, брати відповідальність на себе за свої вчинки. Крім цього людина унікальна у Всесвіті.

Людині притаманні такі ознаки: біологічна непристосованість уже при самому народженні до тваринного існування; особлива анатомічна будова людини; пластичність поведінки; здатність людини виготовляти знаряддя праці; добувати вогонь, відкривати закони світу, користуватися мовою і найскладнішими технічними приладами, машинами; притаманність пам’яті, традицій, вищих емоцій, мислення, стверджування, заперечення, планування, малювання, фантазування; здатність брехати, обіцяти, плакати, сміятись, сумувати, молитись, любити, ненавидіти, пізнавати, опредметнювати свої знання, бути іронічним, хитрим, підступним, зрадливим, грати ролі.

Атрибутивний підхід до людини виділяє головну, основну її ознаку, яка б визначала всі інші. Такими головними визначальними ознаками є: 1) розумність людини (Homo sapiens); 2) здатність творчо діяти, щось вготовляти, створювати (Homo faber); 3) здатність створювати символи, знаки, слово (Homo symbolicum); 4) здатність створювати культуру; 5) здатність створювати суспільство, державу, займатись політикою.

Сутнісний підхід шукає в людині щось основне і визначальне. Він характерний саме для філософії. У давньоіндійській, китайській, грецькій філософії людину розуміють як мікрокосмос (малий світ), її природу, всесвіт як макрокосмос (великий світ). Людину вважали як ключ до розуміння таємниці світу, універсальну. Сутність людини давньогрецькі філософи бачили в розумі, в соціальності (політичності), християнство – в духовності. Християнська релігія розглядає людину як центр і вищу мету світобудови. Людина створена за образом і подібністю до бога, володіє свободою у виборі добра і зла, індивідуалізму і соборності, колективізму. Епоха Відродження шукає своєрідність індивідуальності людини. А гуманізм, який виник в цю епоху проголошує людину найвищою цінністю. Епоха Просвітництва вірить у невичерпні можливості людського розуму. Виникає культ автономної людини. Німецька класична філософія звернула увагу на проблему свободи і духу людини. У ХІХ ст. звернули увагу на те, що людське буття значно багатше його соціального виміру. Починають науково аналізувати любов, творчість, волю, несвідоме, смерть. Марксизм людину переосмислив через суспільний спосіб життя, соціальність і довів, що людська природа історична. Сутність людини зв’язав із суспільними умовами, свідомою діяльністю. Людина – передумова і продукт історії. Біологічне опосередковується соціальним. Індивідуальний та історичний розвиток людини – процес освоєння і відтворення соціокультурного досвіду людства. Російські філософи ХІХ і ХХ ст. розкрили цілісність людського духу, універсальну всеєдність. На унікальність людини звернули німецькі філософи М. Шелєр і А. Гелен. Філософська антропологія збагатилась відкриттям З. Фрейда підсвідомого, К.Г. Юнга і Е. Фромма архетипів.

Екзистенціалізм розширив уявлення про індивідуальне людське буття, проаналізувавши такі явища людського життя – буття як вина, відповідальність, тривога, страх, рішення і вибір, відношення до смерті, одинокість. Структуралізм відкрив в людині відкладання досвіду багаточисленних поколінь.

Перетворення тварини у людину – якісний стрибок. З цього стрибка починається антропогенез. Людина відрізняється від тварини: 1) соціальною організацією; 2) предметною трудовою діяльністю; 3) свідомістю; 4) творчою уявою. Всі ці процеси взаємопов’язані. Але працю слід виділити як основний фактор антропогенезу, бо в праці поєднується чуттєвість, предметність, усвідомлюваність, одиничне і всезагальне. Якийсь момент свідомого існує до праці, він виникає на рівні споглядання. Але праця закріплює певний рівень свідомості, розвиває свідомість, а її результати передають далі, іншим людям і поколінням у предметну свідомість. Розуміння походження людини зв’язано з