Спочатку діяльність мала індивідуально-безпосередній (не предметно-знаряддєвий) характер. Людина працювала спочатку без знарядь праці, голими руками. Самовиробництво соціуму це перш за все становлення сім’ї, шлюбних зав’язків, тобто вироблення певних заборон, норм, які перетворюють життєдіяльність людини у знакову поведінку, інакше: поведінка регулюється знаками, символами, нормами співжиття. Знак стає засобом свідомості і самосвідомості. Свідомість – це і образ предмета і смисл його, ієрархія смислів і цілей, доцільне відношення норм життя до всеохоплюючого цілісного смислу. Творчою уявою людина творить світ у формі міфу, імені, ритуалу. Людина створює смисли, на основі останніх доцільності. В нормах, заповідях, ритуалах людина побачила смисл свого життя, людинську опору. Ці довільні норми життя відкриті людиною, втілені в життєдіяльність протилежні безконечному і безсмисленому потоку природного існування.

В первісній міфології речі отримують ім’я, введені в міф і ритуал. Табу-тотем – вихідна смислова структура свідомості перших людей.

Передумови сучасного універсального тлумачення антропології були виражені І. Кантом і Л. Фейєрбахом. Кант стверджував, що до антропології відносяться такі питання: що я можу знати? Що я повинен робити? На що повинен надіятися? Що таке людина? Фейєрбах свою нову філософію, в якій людина разом з природою як її базисом є вищим предметом філософії, зв’язував з перетворенням антропології в універсальну науку. Таку лінію розуміння антропології продовжував М. Хайдеггер. Антропологія – перехід метафізики в її останню форму – світогляд. «…Чим ширше і радикальніше людина розпоряджається підкореним світом… тим нестримніше… наука про світ перетворюється в науку про людину, антропологію. Слід тлумачити світ за образом людини, метафізику замінити антропологією. Див.: Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993. С. 143, 148

Американський антрополог У. Д. Стронг пише, що антропологія на відміну від соціології та інших наук про культуру має справу з двома історичними процесами: біологічною еволюцією і культурним розвитком. Антропологія черпає дані з історії, філософії, соціології, біології, медицини та інших наук. Антропологія – загальна наука про людину її культуру та цивілізованість.

Наука щораз більше стає антропологічною, антропогенною. І не тільки соціально-гуманітарні науки, але й природничі (в розумінні розширення влади людини над природою, підходу до природи як об’єкта людських проблем). Людина є в центрі мистецтва, релігії, філософії, соціології, економіки, правознавства тощо.

Філософська антропологія стала самостійним розділом філософського знання. Її предметом є людина як жива біопсихосоціокультурна, універсальна, багаторівнева цілісна система.

Переважна більшість філософів розробляли філософську антропологію на основі синтезу філософського і природничонаукового знання (П. Гелен, М. Шелєр, Х. Плеснер. З. Фрейд, Е. Фромм, В. Рерсіх, Е. Уілсон, М. Бердяєв, В. Соловйов, М. Лосський, С. Франк). В марксистській філософській антропології концепція людини була економізована і політизована, протистояла «буржуазній» філософії і тим самим відчужувала філософську теорію людини від досягнень світової філософської антропології.

У світовій філософській антропології людина вивчалась не одномірно-лінійно, тільки соціальна, а як багатомірна та багатоаспектна жива істота, поєднуючи біологічні, психологічні, соціальні та культурні характеристики людини, аналізувались сутнісні форми її та існування.

Звичайно для філософської антропології притаманно не просто різні концепції, але й протилежні. Наприклад, А. Адлер, шукаючи в людині внутрішні закономірності зв’язку з цілим, загальним, розумів їх як деяку телеологічну силу: при цьому як позитивну частину сутності людини, на відміну від З. Фрейда і В. Рейха. Останні внутрішній біологічний зміст людини оцінювали як асоціальне, репресивне, тобто негативне начало.

В філософській антропології можна виділити кілька парадигм: 1) людина є біологізоване психічне; 2) культурно-соціальне психічне; 3) біологічно-соціальне; 4) біологічнопсихосоціальне; 5) біологічнопсихосоціокульту-

рне. Акцент робиться на індивідуально-особистісні, внутрішньопсихічні або міжпсихічні, групові людські характеристики.

Людину слід вивчити всебічно, у співвідношенні фізичного (біофізичного, біохімічного), біологічного, психічного, соціального, культурного, загального та індивідуального, зовнішнього і внутрішнього

Щодо співвідношення біологічного і соціального в людині можна виділити три точки зору: 1) концепція «чистої» соціальності людини; 2) біосоціальна природа людини; 3) інтегральна природа людини. Концепція «чистої» соціальності відриває людину від її біології, біологічних передумов існування та функціонування. Соціальне або відривається від біологічного або протиставляється йому. Біологічне тут витіснено в людині, повністю перетворене, не має суспільного значення. Але це не так. Людина не може подолати біологічне, витіснити його, бо вона біологічний організм. Уже хвороба людини свідчить про те, як біологія обмежує соціальні функції людини, як пригнічує її психологічно, зменшує соціальну вартість людини. Біологічна сторона життєдіяльності людини має соціальне значення. Важливо також знати психологічний рівень поведінки людини, який ґрунтується на біології, фізіології а не тільки її соціальний рівень. Ця точка зору характерна для марксизму.

Біосоціальна концепція людини має той недолік, що визнає подвійну природу людини та її сутності і не бере до уваги психічну та культурну сторони людини. Такої точки зору дотримуються М. Дубікін, Т. В. Карсаєвська, Д. Т. Поліс, В. В. Орлов. Н. Б. Оконська і М. В. Панченко дотримуються третьої точки зору, розвивають інтегральне розуміння людини, яке знімає прямолінійність та суперечливість двох перших точок зору. Згідно неї, людина не є множинна за своєю природою, але це не виключає її природних внутрішніх передумов розвитку. Природа людини та її сутність цілісні. «Цілісність людини визначається єдиною соціальною природою і сутністю. В яку включена сутність і природа всіх попередніх ступенів і форм організації світу». Оконская Н. Б. Философская антропология: концепции и проблемы. – Вестник Московского университета. Серия