Біосфера втрачає стабільність в результаті чого може статися необоротний процес. Необхідно зупинити деградацію планети.

6.5. Соціально-екологічна рефлексія. Екологічні погляди стали формуватись у філософії, політекономії ще в ХVІІІ-ХІХ ст., в романтичних уявленнях про естетичну цінність природних ландшафтів і внутрішній, незалежній від людини, її сприймань і оцінок цінності природи. Ще на початку ХХ ст. представники неокласичної економічної школи робити спроби аналізу і рішення проблем промислового забруднення.

Але тільки, починаючи з 60-х років ХХ ст. утверджується екологічний рух, екологічна політика, екологічне управління. Починають широко освітлювати взаємовідносини природи і суспільства. Саме тоді екологічні наслідки бурхливого промислового розвитку стали відчутними і масштабними. Самоорганізовані суспільні рухи людей шукають форми і методи захисту природи.

Стало зрозумілим, що самими технічними засобами екологічні проблеми розв’язати неможливо. Вчені засумнівались в безумовності науково-технічного прогресу. Виникло ряд філософських питань: чи правильний Європейський принцип антропоцентризму, що лежить в основі світогляду європейців? чи не зайняти людині скромне місце серед інших біологічних видів? чи зв’язані екологічні кризи, проблеми із соціальними цінностями і установками? чи зумовлені вони продуктивними силами, виробничими відносинами чи суспільством в цілому? чи можливо уникнути екологічної катастрофи без радикальних змін базових інститутів сучасного суспільства чи необхідний для цього перехід до альтернативного типу суспільства?

Соціально-екологічна рефлексія сформувала цілий комплекс ідей, ідеологій, програм перебудови суспільства. Пропонувались концепції альтернативного перетворення суспільства типу екосоціалізм, проекологічного розвитку сучасного суспільства без радикальної зміни його інститутів (теорії сталого розвитку екологічного модернізації, ідеї “зеленого капіталізму”). В екологічне осмислення ситуації, прилучились політики, бізнесмени, екологічний рух інституціоналізувався.

6.6. Пошук альтернативних шляхів розвитку суспільства. У 60-ті-70-ті роки ХХ ст. з’явилися перші природничо-наукові публікації з екологічних проблем, з яких починаються починають постійні соціально-філософські дискусії про взаємодію природи і суспільства. У 1962 році виходить книг Рашель Карсонс “Тиха весна” про згубний вплив на природу повсюдної хімізації.

У 1972 році була опублікована доповідь Римському клубу “Межі росту”, в якому утверджувалось, що глобальна екологічна катастрофа не привид, а реальна, відчутна загроза. Вчені доводили, що ріст населення, споживання руйнує екосистему, вичерпує ресурси і тим самим загрожує основам людського життя. Суспільство повинно розвиватись, але контролювати приріст населення, споживання, використовувати мінімум природних ресурсів. Людям треба відмовитись від багатьох матеріальних благ, насолод, розваг, зручностей. Їх можна компенсувати глибиною людських відносин, духовно-моральним розвитком людини. Це можна реалізувати в невеликих співтовариствах, де легше організовувати і контролювати життя людей. Якщо цінності визначають економіку, писав Фріц Шумахер, то треба змінити цінності.

Гаррет Хардін (“Трагедія общинної власності”, 1968 р.) писав про руйнівність індивідуальних інтересів для середовища на прикладі деградації земель общинних випасів худоби. Доступ до ресурсів слід обмежувати, заявляв він. Він поставив питання про легітимність задоволення часткових, приватних інтересів для індивідуальної вигоди за рахунок експлуатації ресурсів.

Виникли вчення-течії проекологічної перебудови суспільства: екосоціалізм, екоанархізм, глибинна екологія.

Екосоціалізм вважає, що причиною екологічних криз є капіталізм, його нестримне прагнення до експлуатації природи, людини заради прибутків, багатства. Перехід до соціалізму, до планування виробництва дасть змогу регулювати відношення між природою і суспільством. Прихильники екосоціалазму дотримуються антропоцентризму, заперечують біоетику, природну містику. Визнають важливість людської духовності і задоволення її шляхом нематеріальної взаємодії з природою.

Екоанархізм критикує індустріальне сучасне суспільство за централізацію життя в цілому, політики, управління, зокрема, за різні види насильства над людиною. Слід відмовитись від індустріального виробництва і перейти до децентралізованих форм суспільного життя типу комун. Мюррей Букчін пропонує відказатись від держави і заснувати життя типу муніципалізації суспільного влаштування, його організації на рівні невеликого міста або району мегаполісу методами прямої, невиборної демократії.

Глибинна екологія, наприклад, в особі норвезького філософа Анне Наєсса пропонує не виробництво, не суспільство, а людину, її систему цінностей і відносин до природи. Антропоцентризм слід замітити біоцентрзмом або екоцентризмом, дуалізм – єдністю суб’єкта і об’єкта. І слід зрозуміти, що життя – це не існування окремих істот, а нероздільна цілісність.

Прихильники “парадигми людської винятковості” в центрі уваги ставлять не конкретні механізми переходу до нового суспільства, а цінності людей, основні соціально-культурні установки суспільства. За ними, людина включена в глобальну екосистему і повинна визнавати самоцінність природи, виявляти турботу про всі живі організми, виключати ризики, небезпеки. Людина повинна не переступати закони біосфери.

З 80-х років минулого століття політики стали постійно займатись екологічними проблемами. Останнім часом це стало входити в діяльність держави. У 1987 році Всесвітня комісія по охороні середовища і розвиту, яку очолювала прем’єр-міністр Норвегії Гру Харлєм Брунтланд опублікувала доповідь “Наше загальне майбутнє”, в якій проголошувались ідеї сталого розвитку. Ці ідеї стали основою екополітики розвинутих країн.

Зрозумівши, що екологічна небезпечність стала глобальною і загрожує як здоров’ю людини, так і природним екосистемам, економічним і політичним інтересам різних соціальних груп, вчені стали розробляти концепції суспільства ризику. Визначення вірогідності техногенних аварій і катастроф стали обов’язковими для управління технологічними системами. Були прийняті проекологічні, “зелені” державні закони. З’явилась кількісна оцінка ризику яка потрібна для управління. Стали розроблятись методи оцінки небезпечності нових технологічних систем. Довели, що не тільки атомна енергетика, але й вітрова небезпечні. Чарльз Терору, досліджуючи складні технологічні системи прийшов до висновку, що системна аварія в складних технологічних системах неминуча і не передбачувана в силу нелінійного поєднання елементів, кількісні оцінки ризику ігнорують складні взаємодії між компонентами системи, які і є причиною