До середини 30-х рр. Фашизм виріс у смертельну загрозу не тільки для робочого і демократичного руху окремих країн, але і для всього людства, поставивши під питання існування багатьох народів. Усвідомлення серйозності цієї погрози привело до виникнення широкого антифашистського руху, заснованого на зімкненні всіх політичних сил, готових вчинити опір Фашизму. Головну роль в організації такого опору зіграли комуністичні партії, що випливали рішенням 7-го конгресу Комінтерну про єдиний робочий і народний фронт (1935; див. у ст. Комуністичний Інтернаціонал) з урахуванням особливостей обстановки в кожній окремій країні. У країнах, де Фашизм знаходився при владі, комуністи встали на чолі підпільного антифашистського руху (див. Антифашистський рух). В роки 2-й світової війни фашистські окупанти ввели в дію ретельно розроблену систему масового знищення людей не захоплених терористами. По деяких підрахунках, через концентраційні табори і табори смерті, організовані націонал-соціалістами, пройшло приблизно 18 млн. чол. усіх національностей Європи. З них 11 млн. чол. були по-звірячому вбиті. Фашистський терор на окупованих територіях, геноцид, навмисне знищення мільйонів людей у всій повноті розкрили нелюдську сутність Фашизму, що викликав на себе ненависть народів усього світу. У фашистському тилу, на окупованих територіях і в самих фашистських країнах виник антифашистський Рух Опору, що підривало бойову міць фашистської армії і міцність фашистських режимів.

Розгром у 1945 Німеччині і її союзників силами антигітлерівського коаліції при вирішальному участі СРСР завдав важкого удару по Фашизму. Однак у деяких капіталістичних країнах (Іспанія, Португалія) правлячим класам удалося в післявоєнні роки продовжити існування диктаторських режимів фашистського типу. У країнах які очолювали фашистський блок, корені Фашизму були ліквідовані не цілком. Почалася після 2-й світової війни “холодна війна” привела до пожвавлення найбільш реакційних, у тому числі фашистських, елементів і в тих капіталістичних державах, що входили в минулому до складу антигітлерівської коаліції. Не менш важливо і те, що соціальні і політичні процеси, що породили Фашизм і перетворили його па визначеному історичному етапі в дуже впливову силу (розвиток державно-монополістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, економічного і політичного потрясіння в країнах капіталістичного світу), продовжують відбуватися й у сучасному капіталістичному суспільстві. У капіталістичних країнах, правлячі кола яких дотримують традиційних методів правління, склалася більш-менш впливова вкрай права опозиція, у ряді випадків відверто фашистського спрямування за своїм характером. Сила і вплив цієї опозиції коливаються в залежності від зміни економічної кон’юнктури і стану міжнародного обстановки, зростаючи нерідко при загостренні кризових явищ усередині країни і на міжнародній арені і слабшаючи при зм'якшенні напруженості.

У деяких випадках фашистські елементи в союзі з мілітаристськими силами починають спроби захопити пануючі позиції шляхом воєнних переворотів. У квітні 1967 був здійснений державний переворот у Греції, у вересні 1973 — у Чилі. У цих країнах була встановлена террористична военно-фашистська диктатура. Значно раніше (у 1954) затвердилася террористична диктатура в Парагваї. Великий вплив на внутрішню і зовнішню політику роблять й у ряді інших латиноамериканських країн.

У нових умовах фашистські сили, природно, приймають нове обличчя, прагнучи нерідко відгородитися від рухів, якими скомпрометували себе фашисти минулого. Тому, говорячи про сучасний фашизм, найчастіше вживають термін неофашизм. В умовах загострення загальної кризи капіталізму неофашистські сили широко застосовують т.зв. стратегію напруженості, організувати террористичні та інші підривні акції. Основна ціль цієї стратегії в тім, щоб створити в політично хитливої частини громадськості враження повної нездатності парламентських урядів забезпечити в суспільстві, порядок і тим самим штовхнути групи помірковано консервативних виборців в обійма «легальних» неофашистів. У цілому, однак, позиції Фашизму після 2-й світової війни набагато слабші, ніж до її. Скинення Фашизму у Португалії (квітень 1974), Греції (липень 1974), а також крах франкізму в Іспанії — переконливе свідчення слабості фашистських режимів у сучасних умовах. Розміщення класових сил у промислово розвинутих капіталистичних країнах у ряді випадків обмежують самовладдя монополістичної буржуазії. Форсуємій владі імущими тенденції до зрушення вправо протистоїть тенденція до зрушення вліво — до розширення демократії, що є результатом завзятої боротьби народних мас і насамперед робітничого класу. В обстановці поширення антифашистських настроїв і росту притягальної сили соціалізму правлячі класи капіталістичних країн часто вважають небезпечним перехід від буржуазно-демократичних форм правління до відкрито фашистських методів.