Нові індустріальні країни в світовому господарстві

60-80-і роки XX століття стали періодом глобальних змін як у загальній структурі країн, що розвиваються - з їхнього середовища віділяються так називані "нові індустріальні країни (НІК)", так і періодом корінних змін у господарському комплексі, соціально-економічній структурі самих НІК.

"Нові індустріальні країни" по ряду ознак виділяються з основної маси країн, що розвиваються. Риси, що відрізняють НІК як від країн, що розвиваються, із середовища яких вони вийшли, так і від розвитих капіталістичних країн, у ряди яких деякі з них уже вступили "одною ногою", дозволяють говорити про появу особою "новоіндустріальної моделі" розвитку. Ці характерні риси досить чітко простежуються при аналізі досвіду розвитку "нових індустріальних країн" Латинської Америки й Азії.
Не применшуючи важливої ролі досвіду розвитку латиноамериканських НІК, усе-таки варто підкреслити, що азіатські НІК, а саме Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, стали своєрідними зразками розвитку для багатьох звільнившихся держав як у відношенні внутрішньої динаміки народного господарства, так і у відношенні зовнішньоекономічної експансії.
Як правило, до "нових індустріальних країн" відносять чотири "малих дракони" Азії, тобто згадані вище Південну Корею, Тайвань, Сінгапур, Гонконг, а також НІК Латинської Америки - Аргентину, Бразилію, Мексику. Усі перераховані країни - це НІК "першої хвилі" або першого покоління. Слідом за ними йдуть НІК наступних поколінь. Наприклад, другого покоління - Малайзія, Таїланд, Індія, Чилі; третього покоління - Кіпр, Туніс, Туреччина й Індонезія; четвертого покоління - Філіппіни, південні провінції Китаю й ін. У підсумку з'являються цілі зони "новоіндустріальності", полюса економічного росту, що поширюють свій вплив насамперед на прилеглі регіони.

Критерії, по яких ті або інші держави відносять до НІК за методикою ООН:

розмір валового внутрішнього продукту на душу населення;

середньорічні темпи його приросту;

питома вага обробної промисловості у ВВП (вона повинна бути більш 20%);

обсяг експорту промислових виробів і їхня частка в загальному вивозі;

обсяг прямих інвестицій за рубежем.

По всіх цих показниках "нові індустріальні країни" не тільки виділяються на тлі інших країн, що розвиваються, але найчастіше перевершують подібні показники ряду промислово розвинутих країн.
Так, наприклад, Тайвань за період з 1952 по 1993 р. збільшив обсяг валового внутрішнього продукту в 170 разів (при росту населення приблизно в 2,5 рази), а оборот зовнішньої торгівлі - у 534,6 рази. Середньорічні темпи економічного росту склали 8,7%, при збереженні низького рівня інфляції - 3,6%. По показниках соціального розвитку Тайвань знаходиться на рівні ведучих країн світу. Обсяг валового національного продукту на душу населення складає більш 12 тис. дол. (середина 90-х років).
Підраховано, що протягом 30 років (1960-1990 р.) темпи розвитку економіки азіатського регіону в цілому складали більш 5% у рік, у той час як у європейських країнах - 2%. Крім Тайваню, високі темпи росту в 90-і роки демонструють Південна Корея - 8%, Сінгапур - близько 8%, Малайзія - більш 9% у рік.

Високі темпи росту "нових індустріальних країн” супроводжуються значним підвищенням добробуту населення. Так, із середини 60-х до початку 90-х років річний доход на душу населення в цих країнах виріс у 4 рази. За прогнозами міжнародних експертів Східна Азія може перегнати до 2010 р. по обсязі валового національного продукту Західну Європу, а до 2020 р. - Північну Америку.

Особливо варто сказати про Сінгапур, що у 1995 р. першим з держав Південно-Східної Азії одержав статус "індустріально розвинутого". Таке звання офіційне привласнено йому Організацією економічного співробітництва і розвитку. Воно набрало сили з 1 січня 1996 р. Три десятиліття стабільного економічного росту перетворили цю державу з невеликого порту в дев'яту в списку найбагатших країн світу (у перерахуванні на душу населення). В умовах політичної стабільності промисловість країни постійно набирала обороти в середньому зі швидкістю 8,4% у рік, а кожний з її жителів підвищив свій життєвий рівень у середньому в 7 разів. Щорічний доход середньостатистичного жителя Сінгапуру склав у 1995 р. 22,3 тис. дол. США - вище, ніж у Великобританії, що була метрополією. До речі і Гонконг, що був колонією Великобританії, по багатьох соціально-економічних аспектах уже перевершив свою метрополію. Гонконг (Сянган) і Сінгапур наприкінці 90-х років займають 4-і і 5-і місце у світі по доходах на душу населення.

Ще одним досягненням "нових індустріальних країн" Південно-Східної Азії є низький рівень безробіття. У середині 90-х років чотири "малих дракони", а також Таїланд і Малайзія відносилися до країн з найнижчим безробіттям у світі.

Відзначаючи безсумнівні успіхи "нових індустріальних країн", де вражає економічний ріст, не варто скидати з рахунків і те, що вони продемонстрували відстаючий рівень продуктивності праці в порівнянні з промислово розвинутими країнами. Так, наприклад, "чотири дракони" досягли по розміру валового національного продукту на душу населення лише 38 відсотків від рівня Японії.

Розглядаючи економічну модель "нових індустріальних країн" і особливості її успішного розвитку, як правило, указують на зовнішні і внутрішні фактори цієї моделі, що забезпечили їй голосний успіх. Об'єктивно характер цих двох груп факторів доповнюється гнучкою, збалансованою політикою уряду кожної з країн НІК. Не стосуючись проблем внутрішньої структури НІК, еволюції їхнього господарського механізму, можна розглянути особливості зовнішньоекономічного фактора НІК і його роль в узвишші "драконів" Азії і розвитку НІК Латинської Америки.

Як свідчить світовий досвід, вступаючи в активне міжнародне економічне співробітництво, та або інша країна починає з залучення іноземних інвестицій і стимулювання росту