повноважень державно-владного характеру. Наявність державно-владного характеру є найбільш важливою ознакою державного органу, за якою існує можливість досить чіткого розмежування державних органів від інших державних організацій (підприємств, установ) та від недержавних органів і організацій [14, с. 105-106].
Практичне відображення державно-владні повноваження знаходять: у виданні державними органами від імені держави юридичне обов'язкових нормативних і індивідуальних актів; у здійсненні державними органами нагляду за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами; у забезпеченні й захисті цих вимог від порушень шляхом застосування засобів виховання, переконання, стимулювання, а в необхідних випадках - державного примусу.
До складу кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, безпосередньо виконують покладені на них керівні повноваження, крім того, спеціалісти й інші особи, що забезпечують технічні умови щодо їх виконання.
Хоча органи держави є складовими частинами одного й того самого державного апарату, вони різняться між собою за місцем у системі державного апарату, за змістом діяльності, способом створення, часом функціонування, складом, масштабом (територією) діяльності й іншими критеріями, за якими вони поділяються на певні види [11, с. 97-98]:*
За способом утворення:
виборні (представницькі органи);
призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі органи);
що успадковуються (спадковий монарх).*
За строком функціонування:
постійні — створюються без обмеження строку дії;
тимчасові — створюються для досягнення короткострокових цілей.*
За територією дії:
загальні (загальнофедеральні у федеративній державі) — поширюються на всю територію держави;
суб'єктів федерації — у федеративній державі;
місцеві — діють в адміністративно-територіальних одиницях.*
За характером компетенції:
органи загальної компетенції — уряд;
органи спеціальної компетенції — міністерства тощо.*
За порядком здійснення компетенції:
колегіальні — парламент (Верховна Рада);
єдиноначальні — президент.*
За правовими формами діяльності:
правотворчі;
правозастосовні;
правоохоронні;
контрольно-наглядові;
установчі.*
За принципом поділу влади:
законодавчі;
виконавчі;
судові.*
За характером і змістом діяльності:
законодавчі (парламент);
виконавчі (уряд);
правоохоронні (міліція, органи безпеки);
судові (суди — вищі і місцеві);
контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).
З питанням організації та діяльності державного апарату тісно пов'язана теорія поділу влад. Вона належить до тих політико-правових доктрин, що мають складну історію свого становлення і розвитку. Традиційно її пов'язують з ім'ям Ш. Монтеск'є (1689-1755), який виробив схему, згідно з якою влада в державі повинна бути поділена між законодавчими, виконавчими та судовими органами. При цьому кожна з влад по відношенню до інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь одною особою чи окремим органом держави. Пізніше Ж.-Ж. Руссо запропонував розглядати ці три влади як особливі явища єдиної найвищої влади всього народу.
Слід зазначити, що у вітчизняній історії ще задовго до Ш. Монтеск'є були спроби («Пакти і Конституції» Пилипа Орлика, 1710р.) створити конституційний проект незалежної України з урахуванням принципу поділу влади, їхньої єдності і взаємодії: законодавча влада - Генеральна Рада; виконавча влада - гетьман, генеральна старшина й обрані представники від кожного полку; судова влада. «Пакти і Конституції» П. Орлика, написані під впливом західноєвропейського парламентаризму, заклали основні принципи республіканської форми державного правління.
Уперше конституційне закріплення теорія поділу влад дістала в Конституції США 1787 року, в якій від імені всього американського народу були розподілені повноваження органів держави - конгресу, президента і підзвітних йому міністерств, судів. Крім того, ця теорія була доповнена системою взаємних «стримань» і «противаг» [16, с. 35-36]. З'ясовуючи окремі аспекти цієї теорії, слід пам'ятати, що нині вона зазнала деяких доповнень. А саме:
1) у конституціях деяких країн додатково виділяють виборчу владу;
2) у Конституції Алжиру 1976 року зафіксовано політичну владу керівної партії, законодавчу - парламенту, виконавчу - президента й уряду, судову, контрольну, установчу, тобто таку, що спрямована на розробку і внесення змін до конституції;
3) деколи ця теорія розглядається з більш широких позицій і тоді говорять про поділ влади між державою і громадянським суспільством, тобто диференціюють владу на політичну, економічну, ідеологічну, масових рухів і т. ін.;
4) останнім часом у цій теорії почали відводити належне місце її соціальним, організаційним, юридичним та іншим аспектам.
Теорія правової держави і практичне її втілення у розбудову Української державності вносять свої зміни в доктрину поділу влад. У демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним джерелом і носієм, суверенітет влади народу - це основа суверенітету державної влади. Тому говорити про поділ влади народу чи державної влади не зовсім правильно, оскільки остання є державною формою вираження влади народу. Доцільнішою буде розмова про поділ не державної влади, а сфер праці і повноважень між різними суб'єктами, які за родом своєї діяльності реалізують функції держави.
Державні органи створюються для нормального функціонування держави, для повного виконання нею своїх функцій, тому державних органів є дуже багато і всі вони взаємопов'язані між собою й суспільством та виступають як певна система. Конституцією України закріплена система державних органів, до якої входять:
глава держави - президент України (ст. 102);
орган законодавчої влади - Верховна Рада України (ст. 75);
органи виконавчої влади:
1) вищий - Кабінет Міністрів України;
2) центральні - міністерства, державні комітети, інші відомства;
3) місцеві - обласні і районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їхні управління, адміністрація державних підприємств, установ, організацій;
органи судової влади:
4) вищі - Конституційний Суд України, Верховний Суд України;
5) вищі спеціалізовані суди - Вищий господарський суд України;
6) місцеві - обласні, суди міст Києва і Севастополя, міжобласні, районні, міські, міжрайонні суди;
7) військові суди регіонів і Військово-морських сил України, гарнізонів;
контрольно-наглядові органи — прокуратура (Генеральна прокуратура України та її органи на місцях — обласні, районні, міські прокуратури й різні інспекції) [13, с. 70-71].
Крім того, існують вищі та місцеві державні органи Автономної Республіки Крим - за аналогією із системою державних