Глюк, обстеживши 500 неповнолітніх деліквентів, дійшли висновку, що більшість із них почали виявляти ознаки відхилень у поведінці в дитячому віці. Взагалі більшість дослідників абсолютизують роль раннього періоду розвитку особистості [16].
Дослідження К. Хорні доводять вплив невротичного характеру на поведінку індивіда.
Теорія “самоактуалізації” А. Маслоу доводить важливість справи, яка захопить індивід і допоможе самоактуалізуватися.
Таким чином, дослідження зарубіжними вченими проблем відхилень у поведінці дітей і молоді характеризуються різноманітністю та різноаспектністю.
У вітчизняній літературі ще з часів Київської Русі знаходимо думки щодо запобігання відхилень у поведінці. Це насамперед “Повчання” В. Мономаха, в якому визначаються основні засоби запобігання лінощам, привчання до праці; тактовне і гуманне ставлення до оточуючих. “Домострой” включає 164 правила поведінки, які слід засвоїти з дитинства.
Проблему відхилень у поведінці дітей з ХVІІІ ст. досліджували багато вчених, зокрема І. Бецкой, М. Новиков, О.Радищев. Г.Сковорода вважав, що моральні вади та інші відхилення в поведінці людини породжуються суспільними умовами, неправильним вихованням, неосвіченістю. У правильному вихованні дитини з перших днів її життя філософ вбачає основу профілактики відхилень та протиправних дій [7, 14, 16].
Певний внесок у розвиток теорії відхилень у формуванні особистості дитини у другій половині ХІХ ст. внесли такі вчені, як М.О. Добролюбов, Д.І. Писарєв, М.І. Пирогов, К.Д. Ушинський, О.М. Острогорський. Цікавими є погляди М.І.Пирогова, який вимагав від вихователів шанобливо ставитися до вихованців, враховувати всі обставини здійснення поганих вчинків і призначати відповідне покарання. К.Д. Ушинський серед засобів морального виховання відзначав приклад, педагогічний такт, похвалу, покарання та ін [14].
О. Духнович розумів, що на формування поведінки дитини впливають природні нахили і навколишнє середовище. Він рекомендував нешаблонні підходи до фізично слабких дітей та дітей із затримками у психічному розвитку; покарання до дітей, вважав він, треба застосовувати тактовно, обережно, але в окремих випадках вчений допускав можливість фізичних покарань, що суперечило його гуманістичним поглядам [7, c.88].
Проаналізувавши погляд вчених на проблему девіантної поведінки серед дітей і молоді, можна визначити фактори, які впливають на процес дезадаптації підлітків і молоді: спадковість (психофізична, соціальна, соціокультурна); психолого-педагогічний фактор (дефекти шкільного й сімейного виховання); соціальний фактор (соціальні та соціально-економічні умови функціонування суспільства), соціальна діяльність самого індивіда, яка виявляється в активному ставленні до норм і цінностей свого оточення.
Адиктивна поведінка, схильність до неї є проявом внутрішнього стану особистості, який детермінується такими умовами та факторами:
відсутність або недостатність позитивного емоційного контакту з батьками, вихователями;
неповна, неблагополучна сім'я;
неправильне виховання дітей в сім'ях, відсутність у батьків педагогічних знань.
Високий ризик адиктивної поведінки виявлено у підлітків із психопатіями та акцентуаціями характеру (епілептоїдний, гіпертимний, істероїдний типи акцентуацій). Умовами адиктивної поведінки для таких підлітків є: відсутність установки на працю і навчання; відсутність самоконтролю, чутливість до сторонніх впливів, до гострих переживань, потяг до діяльності у неформальній підлітковій групі, неадекватна самооцінка.
Типологічні риси особистості з адиктивною поведінкою: слабка адаптація до нових ситуацій, конфліктів, підвищена тривожність, психічна незрілість, депресивність, вживання наркотиків, алкоголю.
Адиктивною поведінкою, як правило, супроводжується деліквентність.
Робота соціального педагога із підлітками, схильними до правопорушень, – це перш за все налагодження стосунків, спільна діяльність, постійна увага до особистості, контроль, аналіз свого ставлення до конкретного підлітка, особистісний, індивідуальний підхід.
Соціальний педагог повинен володіти науковими педагогічними знаннями про засоби впливу на підлітків, психологічним відчуттям, тактом, знанням етики, організаторськими здібностями, знати методи і стиль, індивідуально-особистісний підхід до важковиховуваних підлітків.
1.3. Специфіка девіантної поведінки молоді.
Девіантне поводження підлітків (14-17 років) і молоді (18-29 років) має загальні для всіх девіантних проявів причини. Насамперед це протиріччя між відносно рівномірно зростаючими потребами й істотно різними можливостями їхнього задоволення, чи, у термінології Р. Мертона, невідповідність між соціальними цінностями, устремліннями і соціально організованими засобами їхнього задоволення [11].
Можливості людини визначаються в основному його соціальним статусом, місцем, займаним у соціальній структурі. Інакше кажучи, джерелом девіантного поводження служить соціальна нерівність, нерівність можливостей, доступних людям, що належать до різних соціальних груп (страт).
Якщо цей так, то варто розглянути, як, специфічно для підлітків і молоді виявляється соціальна нерівність, протиріччя між потребами (цінностями, устремліннями) і можливостями їхнього задоволення.
По-перше, у всіх суспільствах поняття "старший" і "молодший" означають не тільки вікові розходження, але і статусні. "Поняття "старшинство" має не тільки описове, але і ціннісне, соціально-статусне значення, позначаючи деяку чи нерівність, щонайменше, асиметрію прав і обов'язків. В усіх мовах поняття "молодший" указує не тільки на вік, але і на залежний, підлеглий статус". Так що вікові розходження обертаються соціальною нерівністю. І в українському суспільства діти, підлітки, молодь страждають не тільки від нерозуміння чи ж репресивних мір "виховання", але і від нерівності положення, нерівності шансів у порівнянні з дорослими отримати відповідне житло, роботу, винагороду за неї; сьогодні молоді люди перші кандидати в безробітні [2, 9].
По-друге, протиріччя між постійно зростаючими потребами людей і відносно нерівними можливостями їхнього задоволення набувають стосовно до молоді особливо гострий характер у силу протиріччя між підвищеним енергетичним потенціалом молодих, бурхливим розвитком їхніх фізичних, інтелектуальних, емоційних сил, бажанням самоствердитися у світі дорослих і недостатньою соціальною зрілістю, недостатнім професійним і життєвим досвідом, а отже, і порівняно невисоким (невизначеним, маргінальним) соціальним статусом.
По-третє, стосовно до молодих гостро стоїть проблема "спрямування" енергії, соціальної активності в суспільно схвалюваному, припустимому напрямку, тому що молодь особливо має потребу в соціальному визнанні і самоствердженні, а незадоволена потреба в самоствердженні призводить до спроб реалізувати себе не тільки у творчості, але і в негативних учинках, злочинах ("комплекс Герострата") чи ж приводить