суспільства — це культурне макросередовище, яке містить у собі величезні міста з їх унікальними художніми центрами, культурними інститутами (музеями, бібліотеками, театрами, архітектурою, творчими спілками, концертними залами, навчальними та науковими закладами, видавницт-вами, засобами масової комунікації). Культурне середовище складається і з культурної спадщини великих й малих міст, сільських населених пунктів, результатів їх взаємодії.
Соціокультурні процеси - специфічні особливості різних груп населення. Соціальна диференціація в галузі духовної культури обумовлена економічним розподілом, неоднаковою матеріальною базою культури різних регіонів, якістю освіти, науковим потенціалом регіонів тощо. Але диференціація має й відносно самостійну основу, бо залежить і від рівня духов-них потреб особистості. Існує діалектичний зв'язок між рівнем виробництва духовних цінностей та їх споживанням. Нові цінності мають бути потрібні суспільству чи окремій людині. Цінності, включені в реальне життя, мають змогу змінювати систему соціальних відносин.
Кожен з підрозділів соціології культури (соціологія знан-ня, музики, освіти, театру, кіно, дозвілля, засобів масової інформації) має свої специфічні теорії, категорії та методи.
Для того щоб уявити, як працюють вони на емпіричному рівні, доцільно звернутися до теорії культурного середови-ща. Соціологічний аспект цієї категорії полягає в тому, що середовище — це сукупність речових та людських елементів, з якими взаємодіє соціальний суб'єкт (особа, група, клас) протягом своєї виробничої діяльності і які впливають на його потреби та інтереси. До речових елементів відносять соціальні інститути, матеріальні і духовні блага. Досягнення культури вивчають за допомогою пам'яток архітектури, літературних творів, скульптури, живопису, технічних засобів (аудіовізу-альних, магнітних, електронних). Все це соціологія інтер-претує як статистичне значущу множину, яку використову-ють різні верстви населення.
Людські елементи культурного середовища утворюють класи, етнічні, демографічні, професійні групи. Всі вони по-єднані спільними культурними умовами міста або села, спільною участю в культурній діяльності.
Соціокультурні процеси відбуваються завдяки численним взаєми-нам. Чим ширша і різноманітніша соціальна структура міста, чим більше в ньому різних культурних організацій, тим інтенсивніший розвиток духовного життя. Але цей зв'язок не є лінійним. Завжди є частина населення, що не відвідує куль-турні заклади. У цьому якраз і полягає протиріччя між речо-вими та людськими елементами культурного середовища. Соціологія вивчає характер зв'язку між ними. Оцінка стану включеності речових елементів культурного життя є підста-вою для висновків про ефективність діяльності інститутів культури, про рівень актуальної культури соціальних груп. Наприклад, одеськими соціологами встановлено, що в останнє десятиліття XX ст. театр перемістився з одинадцятого на п'ят-надцяте місце в структурі вільного часу міських мешканців, читання — з другого на п'яте місце. (23; 109)
Значний інтерес виявляє соціологія до проблем самореалізації особистості в умовах культурного середовища. Куль-турна діяльність — дуже широке поняття. У вузькому зна-ченні поняття «культурна діяльність» тлумачиться як участь людини, групи, спільноти в процесах споживання та вироб-ництва культури, її речових елементів.
Культурна діяльність визначається за допомогою таких параметрів:
Види діяльності під час дозвілля (читання, відвідування кіно, театрів, концертів, «хобі», громадська діяльність), їх кількість свідчить про діапазон культурної активності, про рівень участі людини у громадському житті.
Спрямованість та вибірковість видів діяльності (з 34 видів дозвілля людина може обрати, наприклад, участь у спортивних секціях, технічну творчість, читання, музику, живопис, мисливство тощо).
Стійкість обраних видів захоплення (інженер водночас є театралом, спортсменом).
Співвідношення активного та пасивного споживання й виробництва культурних цінностей.
Отже, оперуючи певною сукупною характеристикою куль-турної діяльності, можна дослідити, як об'єктивована частина культурного середовища стає складовою реальної практики інди-віда, як зростає його культурна активність, здатність до дії, що залежить від оволодіння речовими елементами культури.
Культурна активність — вияв індивідуальності, самореалізація особистості, рівень її взаємодії з навколишнім середовищем.
У дослідницькій практиці існує два засоби вивчення соціокультурних процесів. Найбільш поширений стосується статис-тичної інформації щодо розподілу речових та людських еле-ментів на кожні 10 тис. мешканців та їх динаміки протягом 5—10 років. Одержані результати відображають тенденцію розвитку культурної діяльності в регіоні, особливості його духовного потенціалу. Однак такий підхід не дає знання про потреби та інтереси окремих соціальних груп.
Інший метод — це соціологічне опитування за спеці-альною програмою. Воно дає розгорнуту картину культур-ної діяльності, духовних потреб різних верств населення. На цій підставі з'являється можливість вибору раціональ-ної технології вдосконалення культурного середовища. Однак для повноцінних висновків про характер культур-ної активності, необхідно вдатися до інтегрального показ-ника, з допомогою якого стали б доступними знання про культурні відносини.
Соціокультурні процеси тісно взаємопов’язані з соціокультурними комунікаціями.
Комунікація соціокультурна (від лат. — повідомлення, передача; communicare — робити загальним, зв'язувати) — процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами, групами, організаціями і т.п.) з метою передачі обміну інформацією за допомогою прийнятих у даній культурі знакових систем (мов), прийомів і засобів їхнього використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невід'ємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних зв'язків, керування спільною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, нагромадження і трансляцію соціального досвіду.
Також менеджмент є специфічним соціокультурним процесом, що враховує психологію людей, рівень їхньої культури й утворення, а так само соціальні закони розвитку суспільства, тому що має справу з людиною в його соціальній якості, із процесами взаємодії соціального середовища й особистості. У свою чергу культура менеджменту - це системна, професійна якість управлінської діяльності, що відбиває основні риси й особливості управлінського апарата.
Механізм формування сучасної управлінської культури як виду професійної діяльності, а, потім, і культури селфменеджмента - це найважливіші з доданків соціального керування, що визначають вектор суспільного розвитку, його мети і пріоритети.
У свою чергу, представляється перспективним і "зворотний зв'язок" -