До числа вимог, пропонованих до якості робочої сили, відносять:

* вимога гарного стану здоров'я в прибуваючого мігранта;

* додаткові професійні вимоги, що відносяться до ряду чи спеціальностей професій (у США, наприклад, іноземний програміст повинний володіти прийнятими в країні програмними засобами, бути знайомим з відповідними комп'ютерними системами);

* обмеження особистісного і психологічного плану. Так, наприклад, претендент на одержання громадянства ПАР повинний мати «добрий характер». У США здавна обмежений в'їзд для представників кожної з партій тоталітарного типу.

Значення тієї чи іншої якісної ознаки при доборі іммігрантів не є постійним і може мінятися на користь інших пріоритетів. Разом з тим по ряду найважливіших характеристик, таких, як віковий ценз, наявність трудового сертифіката, володіння визначеною професією і професійною підготовкою, вимоги досить стійкі в часі.

Отже, країни-імпортери (в основному високорозвинені країни) проводять селективну політику щодо трудової імміграції.

Селективність міграційної політики країн-імпортерів виражається також у наданні пільг окремим категоріям мігрантів з метою їхнього залучення в країну. Так, пріоритетним правом одержання дозволу на імміграцію користаються бізнесмени, що припускають відкрити справу в країні перебування.

Однією з цілей імміграційної політики є захист національного ринку праці від неконтрольованого припливу іноземної робочої сили. Для здійснення цієї мети держави-імпортери застосовують міри, спрямовані на чи скорочення запобігання.

2.3 Еміграційна політика країн-експортерів робочої сили

Міжнародна організація праці так визначила цілі еміграційної політики країн-експортерів: еміграція трудових ресурсів повинна сприяти скороченню безробіття, надходженню від трудящих-емігрантів валютних засобів, що використовуються для збалансованості експортно-імпортних операцій; емігрантам за рубежем повинний бути забезпечений відповідний життєвий рівень; вимога повернення на батьківщину емігрантів сполучається з придбанням останніми в закордонних країнах професій і утворення.

Робоча сила, яка виїхала до інших країн, як правило пересилає на батьківщину значну частину доходів, отриманих за кордоном.

Найбільш великі виплати трудового доходу приватним особам- нерезидентам здійснюють Швейцарія, ФРН, Італія, Японія, Бельгія, США. У світі, що розвивається, найбільше активно іноземну робочу силу використовують ПАР, Ізраїль, Малайзія, Кувейт. Найбільш великі переклади приватного характеру здійснюються з основних розвитих країн (США, Німеччини, Японії, Великобританії) і нових індустріальних і нафтовидобувних країн, що розвиваються, (Кореї, Саудівської Аравії і Венесуели). Основними одержувачами перекладів з-за кордону є розвиті країни, в основному за рахунок перекладу частини зарплат працівників іноземних підрозділів ТНК, військовослужбовців, розміщених за рубежем, співробітників закордонного апарату. У багатьох країнах, що розвиваються, масштаби перекладів приватного характеру складають 25-50% доходів від товарного експорту (Бангладеш, Марокко, Буркіна-Фасо, Єгипет, Греція, Ямайка, Малаві, Пакистан, Португалія, Шрі-Ланка, Судан, Туреччина). У Йорданії, Лесото, Ємену переклади досягають 10-50% ВНП.

З теоретичної точки зору доходи країни-експортера робочої сили далеко не обмежуються перекладами емігрантів з-за кордону, хоча вони і складають їхню основну частку. У числі інших доходів, що збільшують сукупний ВНП і сприятливо позначаються на платіжному балансі, - податки, що накладаються на фірми по працевлаштуванню за рубежем, прямі і портфельні інвестиції емігрантів в економіку рідної країни, скорочення витрат на навчання, охорону здоров'я й інших витрат соціального характеру, що покриваються для емігрантів іншими країнами. Повертаючи на батьківщину, мігранти, по оцінках, привозять із собою стільки ж нагромаджень, скільки ними було переведено через банки. Більш того, набувши досвіду роботи за рубежем і підвищивши свою кваліфікацію, мігранти привозять цей досвід додому, у результаті чого країна безкоштовно одержує додаткові кваліфікаційні кадри.

Еміграція робить дуже відчутний позитивний вплив на економіку трудонадлишкових країн, оскільки від'їзд працівників за рубіж скорочує масштаби безробіття. Так, у 70-і роки єгипетський уряд, приймаючи програми боротьби з безробіттям, спеціально закладав в них стимулювання еміграції в країни Перської затоки. У Пуерто-Рико закон про мінімальну зарплату виходив з того, що, щонайменше, третина робочої сили переїде в США [10].

«Відтік мозків» є серйозною проблемою для більшості країн, що розвиваються, особливо в Африці (Малаві, Судан, Заїр, Замбія) [3]. Однак «відтік мозків» у більшості випадків припиняється, коли економічне становище країни поліпшується. Так, індійські вчені, що повернулися на батьківщину після того, як вони кілька років працювали у високотехнологічних американських корпораціях у районі Силіконової долини, стали основоположниками розвитку індійської промисловості по створенню нових комп'ютерних програм.

Сучасна міжнародна трудова міграція характеризується активізацією і ростом впливу країн — експортерів робочої сили, що застосовують різні методи і засоби для досягнення цілей еміграції, а саме:

* методи і засоби захисту інтересів держави-експортера трудових ресурсів шляхом регулювання масштабів еміграції і якісного складу емігрантів, що виїжджають за межі країни. Більшість держав демонструють своєю еміграційною політикою повагу прав своїх громадян на вільне переміщення. Деякі країни проводять політику стримування еміграції, особливо у відношенні висококваліфікованих фахівців і при недостачі кваліфікованої робочої сили, а також при несприятливій демографічній ситуації;

* методи використання еміграції з метою забезпечення ресурсами економіки країни шляхом залучення валютних засобів трудящих-мігрантів. Для цього в національних банках відкривають емігрантам валютні рахунки під більш високу процентну ставку, створюють їм вигідні умови використання своїх валютних засобів для придбання товарів і виробничого устаткування і т.д. Ряд держав прямо зобов'язує трудящих-емігрантів переводити в країну походження значну, частку отриманої за кордоном заробітної плати. Держава залучає також засобу приватних посередницьких організацій, що займаються працевлаштуванням громадян за кордоном шляхом введення обов'язкових внесків і страховок;

* методи