реальних зарплат некваліфікованої робочої сили. Наприклад, у США один з кожних чотирьох зайнятих з утворенням менш 12 класів – іммігранти. Іммігранти займають місця в секторах, що виробляють торгові товари, що у противному випадку могли б перейти до місцевих робітників, які у результаті виявляються витиснутими із секторів, що виробляють торгові товари.
Але країни, що приймають робочу силу, одержують при цьому наступні переваги:
підвищується конкурентноздатність вироблених країною товарів унаслідок зменшення витрат виробництва, зв'язаних з більш низькою ціною іноземної робочої сили;
іноземні робітники, пред'являючи додатковий попит на товари і послуги, стимулюють ріст виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;
при імпорті кваліфікованої робочої сили приймаюча країна заощаджує на витратах на утворення і професійну підготовку;
іноземні робітники часто розглядаються як визначений амортизатор у випадку криз і безробіття. Вони першими можуть бути звільнені;
іноземні працівники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.
Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) затверджує, що іммігранти поліпшують демографічну картину розвитих країн, що страждають старінням. В Франції, Німеччині, Швеції 10% усіх немовлят з'являються в родинах переселенців. У Швейцарії – 24%, а в Люксембурзі – майже 38%. Разом з тим, хоча сповільнюється загальний темп старіння населення країни, на співвідношення народжуваності і смертності корінних жителів ця статистика не впливає ніяким чином.
Не можна не сказати і про деякі негативні моменти, зв'язаних з імпортом робочої сили. До них варто віднести виникнення елементів соціальної напруженості в суспільстві (при занятті тих робочих місць, на які претендують місцеві працівники), міжнаціональна ворожість і ін.
Країни що експортують робочу силу, у свою чергу, також отримують цілий ряд переваг. Основні з них наступні.
Експорт робочої сили розглядається як важливе джерело надходження ВКВ у країну.
За даними МВФ, середня норма прибутку при експорті товарів складає 20%, послуг – 50%, а від експорту робочої сили значно вище. Так, що була Югославія в 80-і роки мала надходження від експорту товарів і послуг щорічно близько 10 млрд. дол., фактичний прибуток від цього експорту складав приблизно 2,5 млрд. дол. Від експорту ж робочої сили тільки у виді перекладів країна одержувала 3,5 млрд. дол., а після повернення працівників додому з-за кордону ще стільки ж. У підсумку, фактичні надходження досягали 7 млрд. дол. Експорт робочої сили є фактично головним джерелом валюти для Югославії.
Надходження від експорту робочої сили в 90-і роки зростають у країн, що розвиваються, найбільш високими темпами – 10% у рік. Одержуючи щорічно значні суми від цього джерела, багато держав, що розвиваються, стали спеціалізуватися на трудових послугах, експорт яких став найважливішим джерелом валютних доходів. Так, наприклад, для АРІ експлуатація Суецького каналу наприкінці 80-х років давала прибуток 970 млн. дол. у рік, туризм – 600 млн. дол., переклади емігрантів – більш 3 млрд. дол. У Ємену переклади емігрантів в окремі роки в 30 разів перевищували від експорту. За даними на початок 90-х років, близько 40 країн світу мали у своїх надходженнях з-за кордону не менш 100 млн. дол. від мігрантів, а 10 країн – більш 1 млрд. дол. За даними МВФ, частки переклади, що включаються в дохідну частину платіжних балансів, на 90% складаються від надходжень емігрантів.
Експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальної напруги в країні.
Безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці й ін.
У той же час країни-експортери капіталу зіштовхуються і з деякими негативними явищами. Головне – це «витік мозків», відтік кваліфікованих, ініціативних кадрів, настільки необхідних національній економіці [7, 10].
Отже, процеси трудової міграції діють і з позитивної і з негативної сторони як на країни-експортери робочої сили, так і на країни-імпортери.
Для нейтралізації негативних наслідків і посилення позитивного ефекту, одержуваного країною в результаті трудової міграції, використовують засоби державної політики. Прорахунки у виборі орієнтирів міграційної політики викликають небажану реакцію у виді росту нелегальної міграції і наступної соціальної активності мігрантів, що повертаються, і ін. У цій області особливо очевидна неефективність твердих, директивних мір і необхідність непрямих, координуючих впливів з боку держав і урядів.
1.3 Сутність та структура міжнародного ринку праці
Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалеж-ності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі наби-рають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях [14].
Формування міжнародного ринку праці відбувається двома шляхами:
по-перше, через міграцію трудових ресурсів і капіталу;
по-друге, шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого усуваються юридичні, національно-етнічні, куль-турні та інші перегородки між ними. Це приводить до утворення так званого «спільного ринку праці». Становлення міжнародного ринку праці є свідченням того, що процеси світової інтеграції відбуваються не тільки в економічній та технологічній галузях, а й дедалі ширше охоплюють сфери соціальних та трудових відносин, які