Розрізняють міграцію міжнародну і внутрішню, пов'язану з переїздами в межах багатьох чи однієї країни.

Негативні наслідки мають як штучне стримування міграції, так і надмірне її стимулювання. Перше, як правило, пов'язане з порушенням прав людини. Надмірна міграція може призводити до негативних змін демографічного складу регіону чи країни, ринку робочої сили, зниження інтелектуального рівня суспільства.

Пострадянський простір в останньому десятиріччі XX ст. став одним з найдинамічніших у світі за станом рухливості населення. Головною причиною цього став розпад Радянського Союзу і утворення нових незалежних держав. У внутрішній політиці деяких пострадянських країн було взято курс на етнократизм, що виштовхувало значні маси людей з місць постійного проживання, породжувало значні міграційні потоки. Позначилися на цьому і непоодинокі вогнища міжетнічних конфліктів та громадянських воєн — Нагірний Карабах, Фергана, Таджикистан, Придністров'я, Абхазія, Північний Кавказ. Багато людей прийняли рішення про переселення, прагнучи возз'єднатися з рідними, які опинилися в інших країнах.

Активізації міграційних потоків в Україну сприяло відновлення історичної справедливості щодо незаконно депортованих народів. Ще однією причиною активних міграційних процесів на пострадянському просторі є диференціація за рівнем життя нових держав і регіонів. Показником дії цих чинників є зміна міграційних потоків. Наприклад, у 1991—1992 pp. в Україну переселялося більше людей, ніж виїжджало з неї, а починаючи з 1994 p., з погіршенням економічної ситуації збільшився потік виїжджаючих з України. Активізації міграційних процесів в Україні сприяло утвердження права людини на свободу вибору місця проживання і свободу пересування. Своєрідним міграційним явищем в умовах економічної кризи, безробіття стало «човникування».

Процеси мобільності й дезорганізації часто зумовлюють реорганізацію, реформування та інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і критеріїв їх оцінки. Іноді такі реорганізації охоплюють одночасно макро- і мікроструктури спільнот. Під час цього процесу відбувається пошук нових принципів упорядкування елементів спільноти, тобто пошуки нового її життєвого порядку. Він може бути матеріалізований свідомими зусиллями, спрямованими на створення нових основ функціонування і розвитку спільноти, спонтанним пристосуванням нових елементів чи пристосуванням до нової ситуації. Традиційно реорганізація у першій фазі реалізації посилює дезорганізацію.

Висновок

Соціальний процес - послідовна зміна станів суспільства або його окремих систем. Проявляється як рух у часі низки соціальних подій чи явищ певної спрямованості. У ньому діалектичне поєднуються зміна і сталість, перервність і неперервність. Тому розглядаючи певний соціальний процес, потрібно з'ясувати, в яких умовах ідуть зміни, яка їх причина та який напрям. Далі з-поміж складових соціального процесу треба виділити такі, що утворюють і його самого, і його умови, тобто те, що, власне, процесує. Важливо також знати, за допомогою чого забезпечується перетворення вихідного стану процесу в його результат.

У процесах розвитку умови завжди є внутрішньо необхідними його компонентами. У тих процесах, які не є розвитком (випадкові, статичні, рівновісні тощо), їх умови можуть бути і зовнішніми (середовище, засоби, обставини) його компонентами. Напр., до продуктивної діяльності, яка як процес "згасає" в продукті, К.Маркс включав суб'єктивну мету, засоби реалізації мети, предмет діяльності, саму діяльність ("операції") і результат діяльності. Матеріальні умови, зазначав він, прямо не входять до цього процесу, але без них він або зовсім неможливий, або можливий лише в недосконалому вигляді. Щодо соціального процесу, рушієм якого зрештою є діяльність людей, певні умови реалізації цієї діяльності виступають як засоби тільки у зіставленні з її метою. Вони можуть залучатися до процесу і як внутрішні умови досягнення мети (напр., плануючі органи, заклади організації й управління процесом), і як зовнішні (напр., матеріально-техн. постачання, соціальна інфраструктура).

Список літератури

Волков Ю.Г. Социология. – М., 1998. – 432 с.

Гіденс Ентоні. Соціологія. / Наук ред. О. Іваненко. – К., 1999. – 726 с.

Дворецька Г.В. Соціологія. – К., 2002. – 472 с.

Основи соціоекології. / За ред. Г.О. Бачинського. – К., 1995. – 238 с.

Піча В.М. Соціологія. – К., 2000. – 248 с.

Соціологія. / За ред. В.Г. Гордяненка. – К., 1999. – 384 с.

Соціологія: короткий енциклопедичний словник. / Під заг. ред. В.І. Воловича. – К., 1998. – 736 с.