Важливим компонентом соціальної сфери є соціальна інфраструктура. Під нею розуміється стала сукупність матеріально-речових елементів, що створюють умови для задоволення всього комплексу потреб (вітальних та соціально-діяльнісних) з метою відтворення людини та суспільства. По своїй внутрішній організації інфраструктура соціальної сфери представляє собою систему закладів, підприємств та органів управління, що забезпечують ефективність функціонування всіх інститутів соціальної сфери. При цьому різноманітні потреби індивідів, сімей та суспільства в цілому задовольняються широким та різноманітним набором товарів та послуг.

По рівню розвитку соціальної інфраструктури, який визначається за допомогою соціологічного аналізу, можна судити про ступінь задоволення потреб населення, їх якість та кількість у співвідношенні з рівнем дореформеного суспільства чи розвинутих країн, потребами сучасної цивілізації. Останнє десятиріччя відмічене стрімким руйнуванням соціальної інфраструктури. В умовах бюджетного дефіциту погіршується стан матеріальної бази для навчання школярів та студентів, лікувальної діяльності. Скоротилося число дошкільних та позашкільних закладів, закладів фізкультури та спорту. В кризовій ситуації знаходиться автомобільне та залізничне сполучення, особливо приміське. Найбільш тяжке становище склалося там, де фінансування здійснювалося раніше з бюджетів виробничих підприємств (заводські дитячі садки, піонерські табори, їдальні, поліклініки, будинки відпочинку та санаторії). В останні роки все менше і менше вводиться в експлуатація нових об’єктів соціально-культурного призначення.

Часткове введення платного навчання та медичного обслуговування, скорочення числа місць у дитячих садках та яслах, в оздоровчих та позашкільних закладах, значний ріст вартості побутового обслуговування населення, а також різке скорочення послуг, що пропонуються службами побуту, призвело до того, що не використовуються потужності освітніх та оздоровчих закладів, які раніше забезпечували задоволення потреб населення, для більшості сімей знижується доступність різноманітних послуг. Це, в свою чергу, деформує звичний образ життя, збільшує тягар в домашньому господарстві, скорочується вільний час, перед усім -жінки. Як свідчать дані статистики та моніторингу, лише невелика кількість населення користується послугами побутових закладів.

Значно знизився рівень відвідування населенням закладів культури і мистецтва. Цей показник у середньому за рік на одного жителя у 1985 році становив 16 відвідань, у 1990 – 11, а у 1999 – 0,1 [4, с.500]. Можна припустити, що однією з головних причиною такого відчутного зниження є погіршення матеріального становища сімей та брак коштів на культурний відпочинок, а не небажання відвідувати відповідні заклади. Таку думку підтверджують і дані моніторингових досліджень, згідно яких на протязі 1994-1997 рр. більше третини опитаних стабільно відзначають, що можливість брати участь у культурному життя за останній рік погіршилась [2, с.92].

Різке погіршення матеріальних умов життя значно послабило здоров’я людей, скоротило середню тривалість життя в Україні (майже на 10 років). Нація почала вимирати: за офіційною статистикою з 1991 року чисельність населення зменшилась більш ніж на 2 млн. чол. [7, с.275], за неофіційними підрахунками – на 3 млн., бо смертність почала перевищувати народжуваність [5, с.58]. Перехід до ринкових відносин у медичній сфері також випереджає матеріальні можливості більшості сімей. Їх доходи не дають змоги користуватися платною висококваліфікованою медичною допомогою. За даними моніторингу у 1997 році 69,7% респондентів відповіли, що їм не вистачає необхідної медичної допомоги, у 1995 та 1996 роках ці цифри також були високими (відповідно 69,2 та 58,4%). Крім того, протягом 1994-1997 рр. більше половини опитаних відзначали, що за останній рік медичне обслуговування значно погіршилося, а більше 1/5 вважали, що воно погіршилося трохи [2, 102]. Можна з великою долею впевненості стверджувати, що ця тенденція простежується і надалі. Слід додати також, що за даними статистики кількість лікарняних закладів за 1990-1999 рр. знизилась на 0,6 тис., а кількість лікарняних ліжок на 10000 населення зменшилась з 135,5 у 1990 році до 96,5 у 1999 [4, с.512].

Реальні зміни торкнулися державної системи житлового забезпечення. В умовах гострої кризи житла, з одного боку, скорочується обсяг будівництва житла, з іншої – зростає обсяг продажу. Практично відбувається ринковий перерозподіл побудованого в попередні роки житлового фонду, і часто це відбувається шляхом ураження інтересів слабо захищених верств населення. Відсутність соціального захисту тих сімей, котрі особливо гостро потребують житла, веде по посилення майнової диференціації населення.

Суперінтенсивність протікання процесу розшарування суспільства небезпечна, веде до різкого збільшення частки знедолених та маргіналізованих верств населення при збереженні відносно невеликою долі багатих. При цьому багатство останніх, що росте, далеко не завжди пов’язане з їхнім реальним трудовим внеском. Подібні процеси сприяють розмиванню середнього шару населення, найбільш стійкого ядра суспільства. Це викликає соціально-психологічні стреси у людей, спричиняє зниження стабільності в суспільстві. Так, у 1997 році 70,9 % респондентів моніторингового дослідження стверджували, що їм не вистачає стабільності в державі та суспільстві [2, с.60].

Таким чином, можна стверджувати, що тривала економічна криза, явні прорахунки в соціальній політиці призвели до помітного зниження потенціалу соціальної сфери.

Очевидно, що подальші суспільні перетворення, якщо ми прагнемо утвердження позитивної логіки соціального розвитку суспільства, розширення простору соціальної активності, пов’язані з необхідністю державного регулювання в соціальній сфері. Держава зобов’язана відновити те, що нею ж було свого часу зруйновано. З огляду на особливості національної