Діяльність соціального суб'єкта є сутнісною рушійною силою суспільно-історичного процесу.

Об'єктивне (як сутнісне визначення сторони суб'єкта) може бути охарактеризоване як функціональна властивість предметів природи, що суб'єкт включає в свою діяльність. Природний предмет в процесі взаємовідносин з суб'єктом набуває нової, соціальної форми буття, він стає засобом задоволення певних потреб. І в цій якості предмет має спільну історію з суб'єктом. Розвиток суспільного виробництва означає одночасно з суб'єктом і розвитком об'єкта.

Суб'єктивне, як сутнісне визначення суб'єкта, виражає специфічну, соціальну за своїм походженням і змістом активність, що проявляється в його свідомій практичній і пізнавальній діяльності, у виборі об'єктів, мети та засобів, способів їх перетворення, в характері організації самої діяльності, способу включення в неї суб'єкта. Суб'єктивність, відображаючи активність суб'єкта як рушійної сили історичного процесу, зосереджує в собі ті властивості, які є підсумком участі суб'єкта в культурно-історичному процесі.

Лише в діяльності соціального суб'єкта та через його посередництво реалізуються суспільні закони. Своєю цілепокладаючою діяльністю людина творить і змінює свій світ речей, свої способи спілкування, форми соціальності та відповідні інститути, свої здібності, тобто вона творить свою власну історію, і врешті-решт себе.

На сучасному етапі суспільного розвитку людство вже не може діяти, не враховуючи необхідності узгодження виробничих процесів, що виходять на новий рівень складності та масштабності, з вимогами цілісної соціальної системи, процесами регулювання природокористування тощо.

Це вимагає, в свою чергу, здійснення переходу до нового і сторичного механізму реалізації об'єктивно необхідних, закономірних зв'язків суспільного життя.

З позиції сучасної соціальної філософії суспільство водночас виступає і об'єктом, і суб'єктом. Як об'єкт, воно є частиною універсуму і набуває вигляду природничо-історичного процесу життєдіяльності людства, якій відбиває єдність суспільства з природою. Проте як суб'єкт суспільство є результатом діяльності людей, їхньої матеріальної та духовної матерії і тому його можна зрозуміти як процес становлення людської сутності, який виражає відмінність суспільства від природи. Об'єктивне і суб'єктивне в людській діяльності нерозривно поєднанні і передбачають одне одного.

Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов'язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких веде до цілісності суспільства, а дисгармонія - до конфліктів. Виділяють такі сфери суспільного життя: матеріальна, соціально-політична, духовна, культурно-побутова. Усі сфери суспільного життя тісно пов'язані між собою, тому їх треба розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери має стояти людина.

Яке ж взаємовідношення суспільства і природи? Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи.

Перебуваючи в тісному взаємозв'язку природа і суспільство утворюють систему "суспільство-природа", яка функціонує відтоді, відколи з'явилась людина.

Марксистська соціальна концепція досить складна. Засади марксистської соціальної філософії викладені у передмові "До критики політичної економії", в "Капіталі", "Німецькій ідеології" та інших працях К.Маркса та Ф.Енгельса.

Суть різноманітних суспільних відносин між людьми зумовлена відносинами власності, що відповідають певному рівню розвитку виробництва та його продуктивних сил. Суперчності власності позначаються на ставленні людини до суспільства, інших людей і до самої себе. Відносини приватної власності розмежовують людей на різні соціальні групи, класи й зумовлюють їх боротьбу між собою. Головними цілями класової боротьби пролетаріату в економічній сфері є ліквідація приватної і створення суспільної власності, в політичній - злам буржуазної державної машини, встановлення диктатури пролетаріату й перебудова соціальне справедливого суспільства. Засобом їх досягнення є соціальна революція. Революція постає як засіб розв'язання конфлікту між постійно зростаючими продуктивними силами й консервативними виробничими відносинами. Разом з тим вона вносить радикальні зміни в систему суспільних відносин. Захопивши владу, пролетаріат розпочинає будівництво нового, комуністичного суспільства. На основі суспільних перетворень і зростання матеріального добробуту мають бути ліквідовані класи й розпочатися епоха вільної, всебічно розвинутої особистості.

Оцінюючи революційний переворот К.Марксом та Ф.Енгельсом у суспільствознавстві, слід зробити декілька зауважень загального плану.

По-перше, марксистську концепцію суспільного розвитку було створено понад 150 років тому. Внаслідок чого вона не відповідає на питання, які ставить сучасність.

По-друге, деякі тези, обгрунтовані марксизмом не мають загального характеру, а лише відповідали умовам конкретного суспільства - періоду перших криз капіталізму як суспільної системи.

По-третє, історичний розвиток цієї теорії послідовниками К.Маркса та Ф.Енгельса свідчить про суттєве спрощення і абсолютизацію, нерідко довільне трактування фундаментальних тверджень.

Нарешті, соціальну філософію марксизму не можна трактувати як “найвищий зліт” суспільно-історичної думки людства. Ця теорія має як переваги, так і недоліки.

Сьогодні людство вступає в нову фазу суспільне історичного мислення, наближається до третьої революції в суспільствознавстві, розпочинає "теоретичну реконструкцію" реалій та перспектив суспільного співжиття людей на засадах плюралізму власності та гармонійного поєднання загальнолюдських, класових та інших пріоритетів. Саме в цьому контексті і необхідно оцінювати місце та роль марксистської соціальної філософії в історії суспільної думки, вивчати його поряд з різноманітними соціальними доктринами, якими надзвичайно багате нинішнє суспільство.

Так, Гегель і його послідовники основою історичного розвитку вважають розгортання "абсолютної ідеї". Вона є надприродним і нічим обумовленим духовним началом, доприродною сутністю, що породжує матеріальний світ - природу, людину, суспільство. Гегелю належить важлива діалектична думка про закономірність історичного процесу.

Досить поширеною є думка, що історію рухають люди. Але суспільні події - це результат довільної діяльності не простих людей, а царів, законодавців - особи.

Значного поширення набула так звана технократична точка зору. Прихильники її вважають, що вирішальним фактором суспільного розвитку виступає техніка, нові