но визначеної цiлi, в той час коли вони  вiдмовляються вiд культурно 

схвалених шляхiв її досягнення. Люди можуть вдаватися до пiдробки

чекiв, проституцiї, обдурювання, шахрайства, крадiжок, пограбувань,

привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.

3. Третє -  ритуалiзм Цей шлях включає вiдмову вiд фiнансового

успiху або рiзке зниження його суб'єктивної значущостi. Але тут

зберiгається вiрнiсть соцiально схваленим засобам дiї. Наприклад,

кiнцева мета органiзацiї може бути недоречною для багатьох її служ-

бовцiв - чиновникiв, клеркiв. Замiсть цього вони  культивують засоби 

своєї дiяльностi, роблять фетiш з процедур управлiння та канцелярщини.

4. Четверте - це  рiтритизм вiдмова вiд суспiльства". На цьому

шляху люди  вiдмовляються як вiд цiлей що пропонує культура, так й вiд 

схвалених суспiльством засобiв їх досягнення й не замiнюють їх новими 

нормамиАлкоголiки, наркомани, бродяги й такi iншi - вони залишаються

у суспiльствi, але вони "не з ним".

5. П'яте - це  повстання, бунтарство  Бунтарi вiдкидають цiлi та 

засоби, що пропонує суспiльство та замiнюють їх для себе новими норма- 

ми Вони переносять свою лояльнiсть вiд iснуючого соцiального устрою

до нових груп з новими iдеологiями.

Способи iндивiдуальної адаптацiї стосуються не особистостi, а ро-

левої поведiнки. Таж сама особа - в залежностi вiд ситуацiї - може

вдаватися до того чи iншого шляху реагування.

Концепцiя Мертона має важливе значення перш за все тому, що вона

розглядає конформiзм та девiацiю в одному контекстi, в однiй системi

спiввiднесення, а не як непов'язані категорiї. Крiм того, ця концепцiя

показує, що вiдхил не обов'язково є продуктом абсолютно негативного

ставлення до загальновизнаних стандартiв, як часто припускали ранiше.

Так крадiй не заперечує соцiально схвалену мету досягнення соцiального

успiху. Вiн може ставитися до неї з таким ж захопленням, як й молодий

службовець, що робить службову кар'єру. Чиновник, культивуючий риту-

алiзм, не вiдмовляється вiд загальновизнаних  засобiв дiйале доводить

їх виконання до абсурду. В цьому розумiннi - поведiнка i вора i чинов-

ника - девiантна, вiдхильна.

 Теорiї структурної напруженостiпривертає увагу до тих процесiв, яки-

ми суспiльство породжує девiацiю, вiдхили. Це дуже привабливий пiдхiд,

тому що вiн дає пiдставу для оптимiстичного погляду на людську приро-

ду. Злодiї, з цiєї точки зору, здiйснюють злочини пiд суспiльним тис-

ком i вони можуть притримуватись законiв, якщо дати їм шанс. Вирiшення

проблеми злочинства, з цiєї точки зору полягає у реформуваннi

суспiльства так, щоб наблизити його до iдеалiв демократiї та рiвноп-

равностi.

Критики цього пiдходу мають досить пiдстав. Наприклад, якщо ця

теорiя коректна, правопорушнiсть має бути найбiльшою, коли дамагання

(aspirations) є високими, а очикування - низькими. Це характерно для

низчих соціальних класів, але правопорушення необов'язково концентру-

ються у нижчих класах. Взаємозв'язок мiж соцiальною належнiстю та ба-

гатьма видами правопорушень дуже слабкий.

Бiльш того, Мертон виходить з того, що в американському

суспiльствi iснує  консенсусщодо цiнностей та цiлей. Але критики за-

уважують, що американське суспiльство є плюралiстичним з досить ве-

ликою кiлькiстю  рiзних субкультур

Є значна кiлькiсть прикладiв iснування мов би "вiдхильної" по-

ведiнки, що можуть бути поясненi через непридатнiсть застосування до

них тих же самих норм, якi спрямовують поведiнку бiльшостi населення

США (наприклад, деякi норми iндiанцiв стосовно шлюбу).

Девіація як процес розвитку.

Девіантна поведінка є складовою людської життєдіяльності в цілому, її об'єктивних факторів (середовище — потреби) та факторів суб'єк-тивних (усвідомлення об'єктивних потреб у вигляді інтересів, цінніс-них орієнтацій, мотивів, цільових установок та реалізації їх у вчинках, поведінці, діяльності).

Отже, поведінці як кінцевому елементові у ланцюгу зазначених факторів людської діяльності передують інші — середовище, потреби, інтереси, цінності, мотиви, цілі. Звідси висновок: шляхи удосконален-ня поведінки людини означають невпинне поліпшення навколишньо-го природного (екологічного) та соціального (економічного, політич-ного, культурного) середовищ, задоволення життєвих потреб кожної людини, що детермінують збіг її особистісних інтересів, цінностей, мо-тивів і цілей із загальноприйнятими, суспільне значущими.

Такий загальнометодологічний висновок конкретизується різно-плановими науковими дослідженнями, важливе місце серед яких по-сідають соціологічні, взаємопов'язані з усіма іншими, насамперед з тими, що стосуються правової системи.

Подолання девіантної поведінки є одним із головних завдань сучасного суспільства. Вважається, що запобігання девіації складається з тріади: 1) профі-лактики; 2) власне запобігання; 3) запобіжних заходів. На початковій стадії визрівання злочину потрібна профілактика (виховні заходи, а можливо й профілактичні засоби примусу). Коли ж (за відсутності результатів) з'явився задум злочину (рішення і процес його прийнят-тя), то центр запобіжної роботи переноситься на власне запобігання. Запобіжні ж заходи є припиненням протиправного посягання.

Профілактика правопорушень має такі основні цілі: 1) обмежен-ня впливу негативних факторів; 2) вплив на причини злочинних про-явів; 3) вплив на мікросередовище; 4) вплив на особистість, здатну на злочин.

Девіантна соціологія вивчає також суб'єктно-об'єктні стосунки що-до проведення індивідуальної і загальної профілактики, застосування усіх форм її забезпечення, включаючи інформаційне — внутрішнє і зовнішнє. Йдеться про характеристику сукупності зареєстрованих на певній території злочинів за відповідний період; характеристику осо-бистості злочинця; дані про злочинність щодо різних категорій (ре-цидивна, неповнолітніх тощо); показники правопорушень незлочинно-го характеру; відображення географії злочинності та інших правопо-рушень, відхилень тощо.

Форми профілактичної роботи серед населення різноманітні. Це профілактичні бесіди, шефство, обговорення поведінки правопоруш-ників у трудових колективах, громадських організаціях, залучення пра-вопорушників до суспільне корисних занять. Переконання поєднується

з примусом. Крім кримінального покарання застосовуються різні ад-міністративні засоби впливу.

Подолання девіантної поведінки потребує знання суті, причин, оз-нак злочинності та особистості злочинця. Злочинність — динамічне соціально-правове явище, яке включає сукупність усіх злочинів, що здійснюються у суспільстві на даному етапі і характеризуються пев-ними кількісними та якісними показниками (стан, рівень, динаміка, структура, характер). Йдеться про зареєстровану і приховувану (латентну), не зареєстровану, злочинність, про її детермінанти — об'єктивні й суб'єктивні, головні й другорядні.

Розробляючи шляхи подолання девіантної поведінки, треба вихо-дити і з того, що