Як міждисциплінарна проблема почало досліджуватися психологічне, фізичне та сексуальне насильство над дітьми. Хоча й ця проблема не була придбанням кінця ХХ століття, її поширеність в цей період значно зросла: так, за даними досліджень, проведених в цей час науковцями Америки та Великої Британії, 20-30% дорослих жінок та 10% чоловіків у дитинстві відчули на собі різні сексуальні образи, в тому числі й інцестуальне насильство.

Вже на межі ХХ та ХХІ століть на Заході з’явився та почав інтенсивно розвиватися ще один міждісциплинарний напрямок, що отримав назву “біоетика”.

Серед найбільш дискусійних питань, що входять до кола біоетичних проблем – моральні проблеми сучасної медицини: медична етика та деонтологія, сурогатна вагітність та аборти, моральні проблеми трансплантації, ставлення до смертельно хворих та функціонування хоспісів, евтаназія, моральна оцінка розробок в галузі генної інженерії та мікробіології, й, нарешті, клонування.

Сьогодні цей багатий емпіричний матеріал потребує осмислення та узагальнення, в перешу чергу в межах соціології моралі. До речі, більшість західних вчених, що проводять дослідження проблем суспільної моралі методами соціології та отримують дуже цікаві результати, самі уникають широко користуватися поняттям “соціологія моралі”, натомість вживаючи такі словосполучення, як”стиль життя”, “моральні цінності та установки”, “етос” та інші.

Неможна не згадати також цілу низку досліджень, як теоретичної, так й прак-тич-ної спрямованності, присвячених вивченню аномії та її проявів в сучасному суспільстві.

Наслідуючи традиції Е. Дюркгейма, сучасні дослідники намагаються всебічно проаналізувати це явище як на макросоціологічному, так і на мікросоціологічному рівнях, використовуючи при цьому нарівні з дюркгеймівським “anomie”, термін “anomia”, запропонований американським соціологом Л.Сроулом для визначення так званої “психологічної аномії” як прояву аномії соціальної. Серед тих, хто вже у другій половині ХХ століття вивчав це явище, насамперед треба згадати Р.Макайвера, Д.Рісмена, К.Бея, Г.Беккера, Т. Хірші та іншіх.

Нагальні проблеми сучасного світу вже два десятиліття досліджуються фахівцями політичної етики: насильство та ненасильство, моральні проблеми політичної діяльності та парламентська етика, форми морального протесту в умовах різних політичніх режимів, моральні проблеми так званих екстремальних ситуацій (війн, терористичних актів тощо).

Вивчення моральних явищ у вітчизняному суспільствознавстві мало свої особли-вості та проблеми. На хвилі чисельних спроб реформувати етику на принципах позитивізму виникали й власні варіанти проекту. Один з них належав П.Сорокіну, який в статті “Принципи та методи сучасної науки про моральність” (1912-1913рр.) виклав основні ідеі реорганізації досліджень моральних явищ [2, с.324-327].

В цілому ж історія вітчизняної соціології моралі тісно пов’язана розвитком етичної науки. Після революції 1917 року доля етики та розвиток соціологічних досліджень морального життя суспільства мали дуже складний, часом драматичний характер. В перші роки радянської влади зусилля вітчизняних вчених були спрямовані на вивчення багатьох негативних соціальних явищ, кількість яких стрімко зростала в умовах післяреволюційної країни: діти-безпритульні, проституція, злочинність тощо.

Та перші ж роки сталінського правління були означені наступом на етику, цей процес розпочався з приниження загальнолюдської моралі та абсолютизації в них класового елементу. Прибічники радикальної точки зору взагалі наполягали на непотрібності моралі для справи пролетаріату, а етику оцінювали як таку, що нічого не додає до марксистського вчення. Деякі “мислителі” доходили в своїх міркуваннях до абсурду. В одній роботі цього часу, автор якої розмірковував над вчинком Р.Раскольнікова, містився висновок: героя Ф.Достоєвського можна було б виправдати, якби він вчинив злочин для того, щоб поповнити …партійну касу (!).

Як відомо, статус самостійної науки етика отримала лише наприкінці 50-х років, коли на одній з філософських конференцій, що проходила в Ленінграді, її знову визнали як таку, що має власний предмет, а, значить, і право на життя.

Що ж стосується емпіричних досліджень реальних норовів радянського суспільства, то практично всі вони майже до середини 80-х років “живописали” картини життя високоморальної радянської людини. Негативні ж прояви, які приховати все таки було неможливо, пояснювалися недоліками сімейного виховання або “впливом Заходу”.

Хоча в той же час об’єктивна потреба в теоретичному осмисленні проявів моралі викликала появу низки цікавих робіт таких авторів, як Л. Архангельський, С. Анісімов, О. Тітаренко, А. Гусейнов, К. Шварцман, О. Шишкін та іншіх, в яких розглядалися питання загальної теорії моралі, поглиблювалися уявлення про структуру моралі, її соціальну сутність тощо. Незважаючи на певну ідеологічну обмеженість, ці роботи сприяли вивченню реальних проявів моралі (наприклад, професійної), в тому числі й соціологічними методами.

Теоретична модель об’єкту соціологічного дослідження була запропонована А. Харчевим. Вказавши основні аспекти моралі, що можуть стати предметом соціологічного дослідження, він акцентував увагу на необхідності в межах соціологічного аналізу сконцентруватися на вивченні саме співвідношення між ними [3].

Практично до кінця вісімдесятих років вже в умовах перебудови в середовищі фахівців з етики час від часу виникали дискусії про необхідність переорієнтації самої етики та осмислення не стільки ідеального в моралі, а й в першу чергу її реальних проявів, спираючись на знання, здобуті нефілософськими науками, в тому числі й соціологією. Ставилося питання про створення таких принципово нових систем знання про мораль як моралезнавство, прикладна етика.

Ці дискусії, без сумніву, сприяли розвитку соціологічного підходу до вивчення моралі, що мало логічне завершення в цілій низці робіт, автори яких ставили питання про відродження вітчизняної соціології моралі, намагалися осмислити предмет цієї науки, її місце в системі соціологічних знань тощо. У зв’язку з цим треба в першу чергу згадати роботи В.Соколова, Л.Архангельського, Г.Квасова, О.Дробницького та іншіх, а також болгарських та польських колег – В.