корисна для суспільства саме “споріднена праця” – праця відповідно до призвання. Очевидна актуальність такого підходу в даний час, коли ідея “роби те, для чого ти породжений” узята на озброєння сучасним менеджментом [9] і лежить в основі теорії соціології кар’єри і самоменеджменту [10]. Цікава думка про те, що “неспоріднена праця” може наносити шкоду не тільки суспільству, але і самому працівнику в першу чергу. “До мучення – трудитися в неспорідненій справі? – запитує Г. Сковорода. І відповідає з мудрістю, гідної всілякої поваги, що люди, що борють зі своєю природою і йдуть врозріз з нею “самим собі суть убивці” [8, с.337]. Як бачимо, за гуманістичною спрямованістю ці соціологічні ідеї про працю не втратили своєї актуальності й у наш час. Вони поклали початок гуманістичним традиціям в українсь-кій соціології праці, що були продовжені на етапі відродження України (кінець XVIII-середина XIX ст.).
Тут доречно буде звернути увагу на те, що, незважаючи на певну самобутність і специфічність, ідеї соціології праці в Україні розвивалися не тільки в руслі західної і російської соціологічної думки, а в безпосередньому контакті і взаємодії з видатними вченими того часу. Нерідко українські вчені реалізували свій творчий потенціал у науці інших держав.
Так, видатний соціолог М.М.Ковалевский (1851-1916) [11, с.40], відомий як послідовник позитивізму в його конто- варіанті, народився на Україні, учився в Харківському університеті, Берліні, Парижі й Лондоні й працював в різних краї-нах.
Одним з центральних понять його концепції була “соціальна солідарність”. У розширенні сфер солідарності він бачив основу соціального прогресу, у тому числі, й у виробничо-економічній, трудовій сфері. Важливим для дослідження соціальних процесів у трудовій сфері є його виступи проти монізму в соціології, визнання впливу одного (чи деяких) факторів на соціальне життя. Такий підхід створював передумови для дослідження праці як соціального явища, обумовленого взаємодією сукупності факторів і явищ.
І хоча перший соціологічний курс був введений ним у Петербурзькому Психоневрологічному інституті, він і в науковому, і в політичному житті (був депутатом I-й Російської думи від Харківщини), і в культурно-суспільному житті (очолював Товариство ім. Т.Г.Шевченка в Санкт-Петербурзі) ніколи не поривав з Україною.
Гуманістичні традиції української соціальної думки знайшли своє продовження в роботах Івана Яковича Франка (1846-1916). Працю, як соціальне явище, він розглядає в контексті і взаємозв’язку з усієї людською діяльністю. Виділяючи працю як основу існування людства і його соціального прогресу, в своїй роботі “Про працю” він підкреслює, що будучи основою людського добробуту і щастя, праця не вичерпує всієї розмаїтості людського життя. Плідною є думка про вплив поділу праці на життя людського суспільства. Поширюючи цей вплив на всі сфери життєдіяльності, автор вважає, що розподіл праці, в сполученні зі станом освіти й економічним господарюванням, складають основу політичної влади в державі [5, с.277-285]. Заслугою великого мислителя було виділення в окрему галузь соціальних знань науки про працю, що одержала назву “суспільної економії”.
З критичних позицій сприймав марксистські погляди видатний український економіст і соціолог Михайло Іванович Туган-Барановский (1865-1919) [12, с.643-644]. Розділяючи погляди неокантіанства, він указував на однобічність визначення життя суспільства лише характером способу виробництва. На його думку, такою основою є господарська діяльність, як сукупність людських дій зі створення матеріальних умов для задоволення людських потреб.
Однак, застерігає вчений, соціальне життя не збігається зі господарюванням. Його частка в діяльності тим менша, чим на задоволення більш високих потреб ця діяльність спрямована. Зі зростанням потреб у процесі історичного розвитку суспільства роль господарювання поступово буде зменшуватися при зростанні значення інших форм діяльності. При цьому інші види діяльності – духовне, інтелектуальне і т.п. – не є жорстко залежними від господарської діяльності, а мають своє самостійне значення в суспільстві.
Проти монополізації ролі виробничо-економічної діяльності в соціальному житті суспільства виступав також видатний український соціолог, філософ і суспільний діяч Б.О. Кістяківский (1868-1920) [5, с.333-352]. На його погляд, економічні відносини не можуть пояснити динаміку соціального життя. Основним недоліком “економічного матеріалізму” (так він називає марксизм) є методологічний монізм – прагнення всі соціальні зміни вивести з однієї – єдиної причини – класової боротьби. Поняття класу в марксистському розумінні не може претендувати на статус соціологічної категорії, оскільки має перехідний і обмежений характер. Тут обґрунтовується необхідне для соціології праці поняття “соціальна група”, об’єднана сукупністю загальних почуттів, бажань і чекань. Не абсолютизуючи жодної з форм, що складають каркас соціальних груп, він визнає їх інваріантність. Поділ праці серед них виділяється поряд із владою і підпорядкуванням, конкуренцією, дослідженнями, створенням партій, представництвом. Їхня сукупність формується в процесі соціальної взаємодії.
Своєрідність поглядів на поняття “клас”, “соціальна група” було притаманне і В.К.Ліпінському (1882-1931) – видатному українському мислителю, соціологу, політичному діячеві. Клас розумівся ним як органічний колектив однаково працю-ючих, зв’язаних загальною традицією, духовною і навіть фізичною спільністю людей. Не виділяючи відносин до власності як головної класоутворюючої ознаки, по своєму розумів він і промисловий клас, до якого відносив і працівників, і промисловців-капіталістів, не визнаючи за ними важливого місця в соціальній структурі.
Продовжуючи гуманістичні традиції української соціології, усяку форму людської діяльності (у тому числі політичну, трудову) В.К.Ліпінський вимагає розглядати з позицій знання людської природи. У розробленій ним своєрідній політичній антропології характеристики політичних типів людей обумовлені наявністю в суспільстві основних форм поділу праці: війна (“воїн” і “невоїн”), виробництво (“продуктант” і “непродуктант”) і ідеологія (варіанти сполучення зазначених типів). Ідея про відповідність типу особистості (сполучення задатків, здібностей