Насамперед у Епіктета ми бачимо повне безсилля та мізерність людської особистості, про що свідчить велика кількість текстів. І хоча іноді філософ і намагається протиставити цим думкам традиційний стоїчний ідеал мудреця, йому це ніколи не вдається. Духом відчаю та занепаду пройнята уся книга Епіктета: “Когда вы насыщаетесь сегодня, вы сидите и плачете о завтрашнем дне, где вам взять поесть. Рабское ты существо, если получишь, то будет, если не получишь, то уйдешь: дверь открыта. Что ты сокрушаешься? Где тут еще место слезам? Какое тут основание для лести? Почему завидовать другому?” (I, 9, 19 – 21, Sonline, Таронян). Для Епіктета будь-яка людина, і навіть бог, навіть сам Зевс, слабкий, одинокий і нещасний. Звідси він визначає і завдання філософії. За Епіктетом, “начало философии… есть осознание своего бессилия и несостоятельности в необходимых вопросах” (ІІ, 11, 1).Епіктет бачить в філософії не вільну діяльність гордого, спокійного та безпристрасного мудреця, як це було у давніх стоїків, а надію жалюгідної та безнадійної людини. Звідси його відоме порівняння філософії з лікарнею: “Школа философа, люди, - это лечебница. Выходить оттуда должны, испытав не удовольствие, а боль…” (ІІІ, 23,30 - 32). Епіктет не надає великого значення наукам та теоретичній філософії, єдиною його пристрастю було доброчесне життя. “Зачем мне заботиться, - запитує він, - о том, состоят ли все существующие вещи из атомов… или из огня и земли? Разве не достаточно знать истинную природу добра и зла?” (Лукиан, Демонант, 55; Епиктет. Беседы; фрагмент 1). Епіктет ніде відкрито не рве зв’язків з вченням старих стоїків, іноді він навіть захищає стоїчну ортодоксію, але ніякого внутрішнього значення ці стоїчні вчення для нього не мають. Уся філософія, яку проповідує Епіктет має яскраворелігійний характер. Роздавленій, безпомічній людині залишається лише одне – надіятися на милість божу.

Самим моральним благом є дар божества, а відсутність моралі – це безбожність. Епіктет, як і старі стоїки, захищає віру у пророцтва і схвалює поклоніння народним богам, хоча його особиста релігійність має більш напружений, інтенсивний та інтимний характер. Усе життя людини, на думку філософа, повинно бути хвалою божеству, яке постійно піклується про людей. Людина – це божественна істота, “сын Зевса” (І, 3, 21), частина божества, звідси у ній закладене усвідомлення морального обов’язку, світового громадянства, братської любові до всіх і т.д. “Ты - склок бога, ты содержишь в себе какую-то частицу его. Так почему же не ведаешь ты об этом своем родстве?” (ІІ, 8, 11). Загалом, усіма своїми поглядами Епіктет дуже близько підходить до християнського вчення. Він зневажає рабство, засуджує смертну кару і хоче, щоб зі злочинцем чинили так, як з хворим. Він формулює одну з версій Золотого Правила: “Чего ты хотел бы избежать, то не должно причинять другим” (фрагмент 42). Епіктет радить на зло відповідати добром. Ми знаходимо у нього слова, які дихають благочестям Августина та красномовством Н’юмана. І тому не дивно, що християни – Святий Іоан Златоуст та Августин щиро захоплювалися Епіктетом, а його синоптичний “Довідник” став основним “порадником” з монашеського життя.

Великим шанувальником та прихильником Епіктета-раба був імператор Марк Аврелій, останній значний стоїк, філософію якого можна розглядати як завершення античного стоїцизму і одночасно його повний занепад. На це існували певні об’єктивні причини. Новий режим з приходом Антонінів перестає бути проблемою. Економічна стабілізація та політична лібералізація сприяють тому, що суспільна думка правлячого класу остаточно примиряється з цезаризмом. Якщо ж час від часу який-небудь мандрівний філософ стоїко-кінічного типу ще надихається прикладами Музонія та Епіктета і грає в готовність до політичного мучеництва, то це залишається лише безневинною позою. Епіктетівський пафос суворого суду над життям вже ні для кого не був цікавим. Звичайно, знаходились люди типу Марка Аврелія, але їм стоїчний моралізм допомагав відійти від зовнішнього світу, з яким було повністю втрачене взаєморозуміння. Філософія зовні опиняється у сприятливих умовах, але стрімко втрачає свою популярність та життєвість: її поважають, але нею не живуть.

Отже, Марк Анній Вер народився у Римі в 121 році. Його рід своєю чесністю завоював собі когномен Verus – “правдивий”. Рідко якому хлопчику доводилось мати настільки благотворне дитинство. “Богам, - писав він п’ятдесят років по тому, - обязан добрыми дедами, добрыми родителями, доброй сестрой, хорошими учителями, хорошими родственниками и друзьями, почти всем из того, что у меня есть хорошего” (Марк Аврелий, І, 17). Час врівноважив його щастя, давши йому розпусну дружину та безпутного сина. Його твір “Роздуми” або “До самого себе” дає інформацію про усі чесноти цих людей, про ті цінні уроки скромності, терпіння, мужності, благочестя, простоти життя, які вони йому дали. Ніколи ще дитина не виховувалася так наполегливо. У Марка Аврелія було сімнадцять вчителів, що звучить досить шокуючє, але він дуже вдячний усім їм, що вони позбавили його необхідності вивчати логіку, астрологію, дякує стоїку Діогену за те, що він розвіяв його забобонність, Юлія Рустіка за те, що він познайомив його з Епіктетом, і Секста з Херонеї за те, що той навчив його жити у згоді з природою. З дитинства Марк настільки був захоплений філософією, що на деякий час повністю поринув в аскетизм, ледве не зіпсувавши і так слабке здоров’я. У віці дванадцяти років він одягнув