Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали, у запо-різьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами, оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладено-му на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторнмми» стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів. Рушницями, пі-столетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»): «зброя у них вся була прикрашена золотом та сріблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: то й не козак, коли в нього погана зброя»55; тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не «грало враже око на ясній зброї».
Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дере-ва завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу. На де-яких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися зним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшов-ши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються.
Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикра-шені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й при-в'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремін-цем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».
Як справжній «лицар», запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовува-ти її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусур-манського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями» .
Келепи, чи бойові молотки, чекани — ручна зброя, що складалася з дерев'я-ної ручки, завдовжки з аршин, із залізним молотком, що мав з одного боку ту-пий обушок, а з другого гострий ніс. Як бойова зброя келепи використову-валися «воровскими» козаками Стеньки Разіна, й водночас турками в XVII ст. та запорізькими козаками: «Сегож де, государь, числа (3 вересня 1658 р.) в но-чи пришли в село Крупец из Глухова черкасн пеши й его — драгуна Ваську Кондратова — били й мучили: бит он чеканом по голове й рука правая отшиблена» . В народних козацьких думах є двовірш, у якому келепові приписується значення бойової зброї:
Якірці, чи рогульки, відомі ще під
