страхова компанія — організація, яка згідно з отриманою ліцензією бере на себе зобов'язання за певну плату відшкодувати завданий страховим випадком збиток або виплатити страхову суму страхувальникові або іншим особам, вказаним у договорі.
Саме на рівні страхової компанії повинні відбуватися процеси формування й використання страхових фондів та страхових резервів, зароджуються одні та з'являються інші економічні відносини, переплітаються особисті, групові та колективні інтереси страховиків і страхувальників. Страхова компанія діє на страховому ринку як самостійна, економічна одиниця, якій притаманні техніко-організаційна єдність та економічна відособленість. Завдяки цьому вона має можливість самостійно укладати договори зі страхувальниками та реальне право взаємодіяти з посередниками та іншими суб'єктами на страховій арені.[2]
В той же час аналіз ситуації на страховому ринку показує, що не завжди витримуються страховими компанія умови виконання своїх безпосередніх функцій по страхуванню. Частина страхових компанії сприймають страхову діяльність як засіб отримання прибутків, в зв'язку з чим страхові виплати носять мізерний характер.
В даний час за кількістю діючих на страховому ринку страхових компаній складаються специфічні умови, які впливають на відносини страховиків і страхувальників, рівень і методи державного регулювання, способи надання страхових послуг, організаційні особливості страхових компаній тощо, в результаті ряд страхових організацій під будь-яким приводом вишукують можливості відмови у відшкодуванні збитків, що утримують страхувальники в результаті настання страхових випадків.
До речі, така тенденція має місце в цілому на страховому ринку України, що наносить серйозні збитки іміджу страхування взагалі. На жаль, мають місце факти створення компанії для здійснення окремих операцій, в зв'язку з чим вони впродовж року більше не працюють ніж працюють.
Наприклад, за даними Держфіпослуг України, у 2006 р. кількість зареєстрованих страхових компаній склала 407, в тому числі тих, які займались страхуванням життя — 67. На 1 січня 2004 р. в Україні було зареєстровано 387 страхових компаній (СК). У 2005 р. їх кількість, порівняно з 2003 р., зросла на 42 одиниці, а порівняно з 2004 роком — на 12. Водночас реально протягом року на ринку працювало не більше 200 компаній. Оскільки частка валових премій з усіх видів страхування, що належить першим трьом компаніям, складає 12,2% (у 2004 цей показник складав 22,3%), першим 50 страховим компаніям належить 73,7% зібраних премій (у 2004 — 83%), за даними Ліги страхових організацій кошти перших 100 контролюють 19% ринку.[5]
На початок 2006 р. до державного реєстру було внесено 68 страхових брокерів, серед яких 44 (65%) — українські юридичні особи; 11 (16%) — фізичні особи; 13 (19%) — компанії-нерезиденти. На кінець 2006 р. їх кількість склала не більше 66. Помітне уповільнення темпів зростання кількості брокерів: якщо у 2000 р. було зареєстровано ЗО нових брокерських структур, у 2001 р. — 31, то у 2002 р. — лише 11, натомість три брокери залишили ринок. За даними Держфінпослут України, у 2005 р. за участю страхових і перестрахових брокерів надійшло платежів на суму близько 58 млн грн., що становить лише 0,6% загального річного обсягу страхових платежів, проти 70% на страхових ринках розвинених країн. Співвідношення страховиків і брокерів в Україні складає 5:1, тоді як, наприклад, у США— 1:10, тобто на кожну страхову компанію припадає принаймні 10 брокерських, що її обслуговують або працюють із нею. Не створено в Україні й достатньої кількості спеціальних агентських контор. Агентські послуги, як правило, надаються окремими юридичними особами, які в них зацікавлені, а також через філіальну систему страхових організацій.
Кількісний аналіз страхових компаній в Україні свідчить, що їх кількість на сьогоднішній день є занадто достатньою. Однак проблема в реалізації їх страхувальних програм існує до сьогоднішнього дня. По-перше, види і типи новостворених та діючих компаній говорять про прозорість системи їх функціонування. Достатньо сказати, що практично більше 60 відсотків всіх страхових компаній створені у вигляді ЗАТ і здійснюють свою діяльність в інтересах своїх засновників, що не сприяє розвитку страхового ринку.
В результаті чого ми маємо найнижчі показники розвитку страхування на душу населення і одиницю валового внутрішнього продукту за 2005 рік та поточний період 2006 року ці показники склали відповідно 0,6% та 0,7% ВВП.
У 2005 році було видано 795 ліцензій, у тому числі 476 — на добровільні та 319 — на обов'язкові види страхування, унаслідок чого до Державного бюджету надійшло 13,4 млн грн., анульовано та зупинено дію 25 ліцензій.
Загальний обсяг сплачених статутних фондів страховиків на 31.12.2005 становив 6641 млн грн. У порівнянні з 2004 роком, цей показник зріс в 1,2 раза. У 58 страховиків обсяг іноземного капіталу в статутних фондах, які створені за участю нерезидентів, становив 897 млн грн., або 13,5% від загального обсягу сплаченого статутного капіталу.
Для страхового ринку України він є традиційно низьким, порівняно з країнами розвиненої ринкової економіки. Якщо у попередні роки початку 2000-х відбулося помітне його зниження, то в 2006 році досягнуто деяке збільшення цього показника, що не можна назвати позитивним зрушенням в бік захисту інтересів страхувальників.[6]
Про це свідчить рівень чистих виплат (відношення обсягу валових виплат за вирахуванням виплат, здійснених перестрахувальниками-резидентам, до обсягу валових премій за вирахування премій, належних представникам-резидентам), вільним від подвійного обліку операцій внутрішнього перестрахування. За результатами 2006 року, він складає не більше 20%, що не є підтвердженням реального зростання фактичних виплат страхувальникам.
Отже, з вищевикладеного ми бачимо, що страховий ринок України (в особі страхових компаній) не відображає достатньо інтереси страхувальників