Колискою страхування кредиту довіри (недовіри) є Англія. Ще в і 840 році страхова компанія Guarante Society of London продала пер-ший поліс, за умовами якого компанія гарантувала працедавцям мате-ріальний захист на випадок збитків, завданих їм їхніми службовцями в разі несумлінного виконання покладених на них обов'язків. До цього часу таку гарантію забезпечувала звичайна готівкова застава в певно-му домовленому розмірі. Особливого розмаху цей вид страхування на-був у США в період міграційного буму. Працедавці змушені були ко-ристуватися послугами здебільшого невідомих працівників, які найма-лися на службу. Необхідні були гарантії, шо й сприяло утвердженню но-вого виду страхування. Сьогодні страхування довіри («Fidelity-Insurance») в США провадить більш ніж 200 страхових компаній.

Страхування кредиту довіри (недовіри) практикується здебільшого як загальне й охоплює всіх без винятку службовців та працівників. За-вдяки цьому, працедавець уникає необхідності надмірного нагляду за окремими працівниками, що, в свою чергу, не дає підстав для їх диск-римінації, забезпечує солідний страховий захист і полегшує персональні відносини.

Останніми роками особливим різновидом страхування довіри ста-ло страхування комп'ютерних зловживань. Воно захищає власників комп'ютерних систем від збитків, які завдаються їм у результаті вико-ристання електронної обробки інформації шляхом зовнішнього вторг-нення в комп'ютерну систему з метою пошкодження носіїв інформа-ції, зміни програм, внесення фіктивних рахунків, зняття з них коштів і їх подальшого привласнення. Величина страхової відповідальності в цих випадках установлюється за домовленістю між страховиком і страхувальником.

Страхування депозитів.

Для успішної кредитної діяльності комерційним банкам потрібні значні кредитні ресурси. З метою їх поповнення банки широко залу-чають кошти юридичних та фізичних осіб у вигляді добровільно зроб-лених ними вкладів. Банківські операції із залучення на вклади грошо-вих коштів, належних різним власникам, для відповідального зберігання на визначених умовах, називаються депозитами. Отже, вклади клі-єнтів є різними формами депозитів. Кошти, отримані у формі депози-тів, комерційні банки активно використовують у своїй комерційній, кредитній діяльності. Ця діяльність, як відомо, пов'язана з ризиком неповернення коштів, наданих банкам у кредит. Тому за умови, що банк не подолає ризику неповернення йому кредиту, цей ризик пере-дається клієнтам банку— власникам депозитів. Перед ними постає за-гроза втратити кошти, довірені банкові, через його загальну неплато-спроможність.

Депонування грошових коштів у комерційних банках часто роз-глядається їх вкладниками (депонентами) як форма прибуткової інвес-тиційної діяльності. Тоді співучасть депонентів у ризику неплатосп-роможності банків, яка настала внаслідок неповернення йому креди-тів, певною мірою може вважатися доречною. Проте найбільш масова категорія депонентів, передусім фізичні особи, роблять вклади лише з огляду на потребу заощадження та надійного зберігання власних кош-тів. Крім того, і багато юридичних осіб іноді змушені зберігати власні кошти на депозитних рахунках у банках згідно з вимогами чинного за-конодавства. Отже, у цих випадках немає підстав для непогодженого перекладення ризику неплатоспроможності банку на його клієнтів. Масове неповернення банкам депонованих коштів підносить звичайну негативну фінансово-банкІвську ситуацію до рангу вагомої соціально-економічної і навіть політичної проблеми. Саме тому постає гостра потреба створити на страховій основі ефективну систему захисту інте-ресів вкладників від наслідків ризику неплатоспроможності їхніх банків.

Система страхового захисту депозитів, уперше застосована банка-ми США, була заснована згідно з вимогами Банківського закону від 1933 року, який зобов'язав створити державку організацію —Феде-ральну корпорацію страхування депозитів. Протягом багатьох десяти-літь ця корпорація страхує всі види банківських депозитів за рахунок спеціального фонду страхування депозитів, створеного щорічними внесками комерційних банків. Страховий захист поширюється лише на 100 тис. доларів суми депозиту вкладника. У разі банкрутства банку Федеральна корпорація покриває його зобов'язання перед вкладника-ми у визначеній квоті. Попри цілий ряд недоліків цієї системи, які ви-явилися протягом часу її функціонування, вона стала моделлю, яку на-слідують у багатьох країнах світу.

Необхідність широко впроваджувати систему страхування банків-ських депозитів зумовлюється ось чим:

потребою стабілізації фінансових ресурсів банків — усунення
причин до передчасної ліквідації депозитів вкладниками, занепокоє-
ними станом їх надійності;*

обов`язком захисту споживача-клієнта, який не завжди володіє достатньою інформацією про фінансову кондицію банку, якому дові-ряє свої заощадження.

Беручи до уваги актуальність розглянутих щойно питань для всіх банківських систем, 3О травня 1994 року Європейський Союз ухвалив спеціальну Директиву 94/19/ЄС щодо впровадження програм страху-вання депозитів країнами — членами Європейського Союзу, а також країнами, які мають намір приєднатися в майбутньому до Європейсь-кого Союзу. Ця Директива побудована на включеному до Маастріхтського трактату принципі субсидіарності, згідно з яким рекомендації Союзу визначають лише необхідний мінімум вимог запільного харак-теру, не заперечуючи права окремих країн застосовувати корисніші для них вирішення проблем страхування депозитів. А директивою встановлено такі вимоги до членів Союзу:

а) система депозитного страхування повинна мати національний
характер, тобто гарантувати безпеку депозитів не лише в межах своєї
країни, а й на території інших країн, якщо там діють філії вітчизняних
банків;

б) обов'язкова участь банків у системах страхування депозитів;

в) мінімальна квота повної страхової відповідальності має становити 20 тис. екю (для Іспанії та Португалії — 15 тисяч екю). Тепер ці
квоти (страхові суми) є досить рівновеликими навіть у тих країнах, які
мають однаковий рівень економічного розвитку;

Отже, поза зазначеними рекомендаціями національні системи де-позитного страхування можуть набувати різних рис. Проте, як показує міжнародний досвід, в основу побудови цих систем потрібно покласти такі принципи: