Подібною до американської системи державного соціального страхування є англійська. Основна відмінність їх у тому, що в Англії віковий ценз виходу на пенсію (65 років для чоловіків і 60 для жінок) утруднює процес регулювання зайнятості, працевлаштування молоді. З огляду на це у 1977 оці в країні було введено план вивільнення робітників, щоб заохотити людей похилого віку раніше виходити на пенсію за умови, що підприємець найматиме на вивільнені місця безробітних, особливо молодих. Це певною мірою допомагає залучити молодь до національного економічного й соціального розвитку.

Жорсткішою в Англії є політика соціального забезпечення. З усіх видів відрахувань до системи соціального забезпечення найменше сприяє розв’язанню проблеми зайнятості чинне положення про податки, які підприємства сплачують із заробітної плати працюючих. У відповідності з цим законом процент податкових відрахувань із заробітної плати збільшується до строго обмеженої верхньої її межі, після якої податки пропорційно зменшуються. Таким чином, чим більше заробітна плата перевищує верхню встановлену межу, тим меншу суму податку сплачують підприємці, що означає і менші надходження до системи соціального забезпечення.

Серед інших особливостей державної активності у сфері стимулювання зайнятості слід відзначити перенесення й перерозподіл частини централізованих функцій на регіональний рівень. Відповідне законодавство дає можливість місцевій владі самостійно заохочувати підприємницьку ініціативу. Документами передбачаються бюджетні асигнування регіонам на розвиток мережі дрібних підприємств. Водночас стимулюється створення кооперативних товариств робітниками, якщо є загроза закриття підприємства, у членів кооперативів різко зростає мотивованість до праці, реально зміцнюється економічна демократія, що забезпечує рентабельність підприємств.

Політика Швеції у сфері зайнятості при всій її самостійній значимості є складовою частиною загальної економічної політики держави і нерозривно пов’язана з останньою. Вона має чимало спільного з аналогічною політикою в інших розвинутих державах. Однак є і певна специфіка. Якщо у розвинутих державах уряди тяжіють до того, щоб узяти на себе всю відповідальність щодо боротьби з безробіттям, щодо перенавчання й перерозподілу робочої сили і т.д., то у Швеції урядові програми виходять передусім із примату роботи. Вони індивідуально зорієнтовані, їх метою є або пряме працевлаштування, або працевлаштування після періоду підготовки. Поширені раніше дорогі програм із субсидування підприємств для підтримання зайнятості майже зникли.

У державі діяльність органів працевлаштування базується на тому, що перевагу слід віддавати насамперед працевлаштуванню на робочих місцях, потім професіональній підготовці й створенню додаткових робочих місць і, якщо ці заходи не забезпечили бажаних результатів, в останню чергу можна вдатися до надання фінансової допомоги. Необхідно врахувати, що діяльність органів працевлаштування базується на принципі забезпечення рівних можливостей незалежно від статі тих, хто шукає роботу.

Як бачимо, кожна країна має свою специфіку державного соціального страхування життєдіяльності людей. Показовим є те, що в кожній із них набагато ефективніше страхується працездатність й життя людини, ніж це робиться в Україні, а ці держави досягли високого рівня зайнятості. Тому, безперечно, формуючи свою політику зайнятості, Україна повинна детально вивчити досвід її регулювання у розвинутих державах світу, врахувавши особливості національної економіки та менталітет українського народу.

1.3 Медичне страхування в Україні.

У системі охорони здоровя України передбачається запровадження важливого і нового напрямку її функціонування – це добровільне і обовязкове медичне страхування, що гарантуватиме громадянам їхнє конституційне право на отримання медичної допомоги та фінансування профілактичних заходів.

Субєктами медичного страхування в Україні, як правило, виступають громадяни-страхувальники, страхові медичні організації (СМО) та медичні заклади.

При добровільному медичному страхуванні укладаються два види угод:

між страхувальником і СМО на користь громадянина (якщо страхувальник – юридична особа, то на користь працівника цього підприємства);

між СМО і медичними закладами, в котрі при наявності страхового випадку має право звернутися громадянин.

Документом для отримання мендичної послуги, вказоної в угоді є страховий поліс, який видається громадянину страховою медичною організацією.

При цьому страхувальник відповідно до угоди добровільного медичного страхування перераховує кошти в СМО, котра всвою чергу при наявності страхового випадку виплачує медичному закладу вартість наданої медичної послуги згідно з рахунком.

Таким чином, при добровільному медичному страхуванні наявне одне джерело фінансування медичної допомоги – кошти страхувальника, а як додаткове джерело розглядається прибуток від вкладення тимчасово вільних коштів у цінні папери, депозити, інвестиції тощо.

При обовязковому медичному страхуванні (ОМС) передбачається укладання певних угод, які встановдюють відповідні взаємовідносини між субєктами ОМС, а саме:

угода про фінансування між страхувальником, територіальним фондом ОМС і СМО на користь громадянина для оплати медичної допомоги в рамках територіальної програми ОМС, де в ролі страхувальника виступають для працюючого населення роботодавці, а для працівників бюджетної сфери і непрацюючої сфери – місцевий бюджет;

угода між страховою медичною організацією і медичнимим закладами про оплату медичних послуг у межах обовязкового медичного страхування.

Громадянину в такому разі видється страховий поліс, котрий дає право на отримання медичної послуги, яка входить до програми ОМС, у будь-якому лікувально-профілактичному закладі, що працює в системі обовязкового медичного страхування на території України.

Як переконує досвід ряду країн, де запроваджене обовязкове медичне страхування, основу надходження коштів до страхових фондів становлять страхові внески тих, хто працює.

Однак тут необхідно звернути увагу на такі протилежні фактори:

обовязкове медичне страхування має кінцеву мету – підвищення соціального захисту кожного громадянина, бо кожен зацікавлений у поліпшенні якрсті наданої медичної послуги та гарантії її отримання. А на це необхідні кошти;

всі роботодавці є платниками податків, у тому числі і