Ці можливості журналістики реалізуються в публіцистиці.

Публіцист мусить глибоко знати предмет дослідження, часто на рівні спеціаліста, але найважливіше — він повинен уміти повернутії предмет суспільною стороною, показати його соціальну, політичну зна-чимість, розкрити моральний, філософський, людинознавчий зміст.

В основі праці публіциста — відкриття суспільних колізій, аналіз суперечностей, виявлення проблемної ситуації. У зв'язку з цим перед публіцистом на початковому етапі створення його твору виникають такі завдання:

1) віднайдення "первісних фактів", тобто встановлення сукуп-ності фактів, що породжують проблему; відокремлення їх від мільйон-ногранної дійсності для пильного вивчення;

2) вироблення гіпотези "первісних фактів", припущення про їхні причини, значення, місце в суспільному житті;

3) дослідження проблемної ситуації, збирання додаткової інфор-мації, так званих "вторинних фактів" через вивчення документів і дже-рел, аналіз висловлювань та вчинків широкого кола учасників події, проведення численних додаткових інтерв'ю;

4) перевірка гіпотези "первісних фактів", встановлення хроно-логічного перебігу подій, причиново-наслідкових зв'язків, генезису, структури і т. ін. явища;

5) створення остаточної концепції, перехід від гіпотези до пояс-нюючої теорії, тобто вироблення розуміння й оцінки явища чи події, їх ролі й місця в житті, прогнозування впливу на сучасність, практичні пропозиції щодо їх використання.

Найчастіше з публіцистикою асоціюється уявлення про докумен-тальну творчість. Але насправді документалістика — лише частина публіцистичної літератури. Як і в художній творчості, тут вагома роль належить вимислу.

Вимисел у публіцистиці тісно пов'язаний з фактами реальної дійсності, а художні образи — з авторськими міркуваннями, утверджен-ням певної тенденції. Роздуми про конкретні факти дійсності, дати, ци-фри, імена реально існуючих осіб спричинюють те, що образи публіци-стичних творів сприймаються як одиничні, подібні до конкретних ре-альних осіб, на відміну від образів художніх творів, які розцінюються читачем як узагальнення багатьох подібних явищ.

Пояснімо цю особливість методом доведення від протилежного. Широко відомим стало висловлювання Людвіґа Фейербаха, законспек-товане В. Леніним у "Філософських зошитах" і часто приписуване ос-танньому: "Мистецтво не потребує визнання своїх творів за дійсність". А публіцистика, навпаки, потребує. Про що б не писав публіцист, читач довіряє йому значно більше, ніж письменникові.

Продовжимо приклад з нарису "Коротка новела" Максима Рильського. Автор розповів давню історію про вчителя математики однієї з київських гімназій Івана Івановича. Якось улітку під час вакацій він відпочивав в Італії і привіз звідти дружину-красуню італійку Олімпію, яку стали називати в Києві Ліпою. У закоханого чоловіка був неодружений брат Семен Іванович. Він часто заходив у гості до по-дружжя. Минуло багато років, усі учасники історії постаріли. Якось Іван Іванович застудився і невдовзі помер. Через кілька днів після похо-рону Семен Іванович за звичкою прийшов відвідати вдову. За чаєм він запитав її: "Знаєте, Ліпо, чому я так і не одружився?" — "Чому?" — за-питала та, — "Бо я з першого погляду покохав вас і кохав усе життя" — "Я... теж..." —відповіла, збліднувши, жінка.

Ця романтична історія виглядає неймовірною. Якби ми прочита-ли її в художньому творі, то неминуче подумали б, що вона вигадана письменником для реалізації свого творчого задуму — показати красу людських почуттів, опоетизувати вірність, засвідчити торжество взаємної поваги над пристрастю кохання. Зустрівши цю історію в на-рисі, ми не сумніваємося в її достовірності, справжності, докумен-талізмі. Ми навіть не задумуємося над тим, що публіцист не міг бути присутній на кульмінаційній розмові, яка, зрозуміло ж, проходила без свідків. Така сила публіцистичного слова, журналістського методу: чи-тач довіряє авторові, він переконаний у дотриманні журналістом вимог об'єктивності й достовірності. Усі сюжети й образи, створені жур-налістом, він сприймає як одиничні, тобто такі які почерпнуті з реаль-ної дійсності й описані правдиво.

Публіцист, як правило, першопроходець. Він першим намацує больову точку в суспільному житті. У нього ще немає часу на узагаль-нюючий погляд на відкрите явище. Він прагне сповістити суспільству про проблемну ситуацію, привернути до неї увагу читацького загалу.

З цього погляду найяскравіший приклад подають нариси росій-ського письменника й журналіста Валентина Овечкіна (1904-1968), об'єднані ним у книгу "Районні будні" (1952-1956). З певною мірою ме-тафоричності можна сказати, що саме публікація перших нарисів цього циклу в журналі "Новый мир" (1952, № 9) ознаменувала собою появу нової якості в усій тодішній радянській літературі: висловили її тугу за гуманізмом, засвідчили посилення дослідницьких тенденцій, піднесення уваги до простої людини, повернення їй її гідності, здійснення перших кроків на шляху до демократизації керівництва тодішнім радянським суспільством. Іншими словами, це був зародок того, що в майбутньому визначатиме сутність літератури та публіцистики шістдесятництва.

"Районні будні" не були фактом документашстики, у них широко використовувався авторський вимисел. Але, можливо, саме тому вони були наповнені пекучим, гостро актуальним суспільним змістом, глибо-ко розкривали саме ту проблематику, яка хвилювала й непокоїла мільйонну читацьку аудиторію. Саме вигаданий (а, можливо, й "вига-даний ') сюжет, події й образи дозволили В. Овечкіну доторкнутися пе-ром журналіста до больових точок життя соціуму, написати злободен-ІІІІ/і твір, анонімність і безадресність (звичайно ж, удавана), описаних у ньому подій, послужили певним Гарантом його появи в друці. Разом з тим. счід беззастережно визнати, що саме публіцистичні нариси "Рай-онних буднів" проклали шлях до наступного опрацювання в художній та науковій літературі заявленої в них проблематики. Журналіст висту-пив тут як першопроходець, відкривач невідомих обріїв життя та нових аспектів його пізнання.

Вимисел у даному випадку допоміг авторові, став ніби головним прийомом його журналістського методу. А відтак, публіцист, навіть створюючи вигаданий образ, конкретизує його, "прив'язує" до певної проблеми, точно вказаного простору й реальної події. Автор художнь-ого твору, навіть тоді, коли